Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Прізвища письменників постійно мерехтіли, переміщаючись із групи до групи, зі спілки до спілки, з організації до організації. Під тиском ідеологічної роботи змінювалися погляди. Розпадались одні організації, засновувались інші.
Цікаво було б простежити, коли позиція самозбереження, вдавання заради власної безпеки поволі перероджувалась у переконання. Коли вони починали вірити в те, про що і як говорили. Що їм доводилось робити з власною психікою, коли віра у справедливість радянської влади і «безмірно щедрий і плодючий чорнозем Жовтня» нищилась очевидними й оголеними вдаванням, лицемірством, вислужуванням, тупістю і насильством. Багато хто під тиском обставин якимось немислимим чином лише підвищував градус віри. Інакше це було несумісно з життям. Байдуже, у що чи в кого вірити. Віра захищає сама собою, самим фактом своєї ірраціональної наявности.
«Живем комуною, працюєм. Навколо ліс, самотні села і люди дикі, мов шипшина. Ах, скільки радости, коли ти любиш землю, коли гармонії шукаєш у житті! То ж кожен з нас будує людськости палац і кожен як провісник. Ах, скільки радости, коли ти любиш землю. Нема у ній ні ангелів, ні бога, ані семи небес. А є лиш гордість і горіння, сукупна праця і хвала.
Ну що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ.
Ми робим те, що робим. І світ новий — він буде наш!»
Неокласики неабияк вирізнялися на цьому бравурному соцреалістичному тлі. Вони були занадто освічені, занадто скептичні, занадто витончені й снобські. Вони занадто багато працювали над собою і власними текстами. Вони занадто широко дивилися, занадто добре знали історію культур, занадто близько розуміли людську природу. Вони були перфекціоністами, естетами, науковцями. Надто критично ставилися до себе самих і всього навколо.
Неокласики сходились на тому, що письменникові повсякчас слід вчитися. Що письменникові дуже бажано знати джерела, історію і світову літературу, володіти мовами, щоб мати безпосередній доступ до класичних текстів, вигострювати інструмент рідної мови, залишатися скептичним, притомним, тверезим, вимогливим.
Кожен із них, окрім власної творчости, постійно займався перекладами. Кожен присвячував себе вивченню історії, критиці й аналізу української і світової літератур, виявляв зв’язки і впливи між першою та другими, проявляв залежності, суцільність і тяглість.
Вони виголошували доповіді, читали лекції, влаштовували поетичні читання й диспути в будинках культури, школах, бібліотеках, в актових залах університетів, Академії наук, в клубах пожежників і міліціонерів, у робітничих клубах.
Представники профспілок приходили до них додому, аби запросити на виступ. Їх зачаровано слухали. Ними захоплювались. Їм влаштовували овації.
Формально неокласики були надзвичайно близькими до соцреалізму, панівного стилю радянського мистецтва. Вони так само орієнтувалися на реалізм і правдивість відображення явищ, на об’єктивність, раціоналізм, статичність, досконалу пластичність форм, не замулену суб’єктивними почуттями, думками, станами автора. Десь у цій номінальній схожості, у двоякості тих самих понять, у майже невидимих тріщинках, які розділяють справжність і глибину від того, що видає себе за такі, можливо, і крилось одне з пояснень тієї ненависти, яку на онтологічному рівні викликали неокласики у своїх опонентів.