Історія України-Руси. До початку ХІ віка

Отсе й усе більше меньше, що можемо сказати про заходи Володимира коло перенесення візантийської культури на Україну. Розумієть ся, се дуже мало в порівнянню з великим значіннєм сього моменту в культурній історії українського народу — того повороту, який він тут витворив. В перших віках свого історичного житя Україна займала посереднє становище між впливами оріентальної культури й візантийської — що зрештою й сама була алїяжем античних і оріентальних елєментів. В другій половинї Х в. на Українї робить ся несвідомий зворот від Сходу до Візантиї. Торговля й культурні впливи Сходу по части ослабляли ся самі, по части були підкопані походами руських князїв; заразом Руська держава приходить у все тїснїйшу стичність з Візантиєю — полїтичну й заразом культурну. Володимир свідомо і енерґічно попхнув Русь в сїм напрямі. Се було як раз тодї, як культивована західно-римською культурою Нїмеччина підбивала своїм полїтичним і культурним впливом західню Словянщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східнього Риму — Візантиї. Се було зовсїм природно — Візантия була близша ґеоґрафічно, а культура її — і духова і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати — був горячий ясний день, тим часом як над Нїмеччиною сходила блїдонька зоря. При тім візантийська культура була близша й своїм змістом — вона-ж була перейнята не тільки східнїми елєментами, до котрих Україна була призвичаєна безпосередно, а й словянськими. А предвидїти, що західнїй культурі призначено було рости, а візантийській — малїти, тодї не можна було. Візантия стояла і полїтично і культурно в зенїтї своєї сили й слави.

Зворот до візантийської культури в тодїшнїм становищу Руси був отже вповнї природним. В оцїнцї його супроти пізнїйших результатів нинїшнїми часами ріжнять ся значно: одним сей зворот до Візантиї, а не до Заходу представляєть ся дуже спасенним, иньшим — фатальним, що затяжів потім над всею дальшою долею східно-словянської культури. Перший погляд стрічаємо особливо у росийських славянофилів, другий — у приклонників західньої культури й католїцизму. Ми ж у самім сїм зворотї не бачимо нїчого анї особливо спасенного анї фатального. Що ми особливих користей через нього не здобули вкінцї, се ясно; але сам по собі сей зворот не був нїчим і шкідним. Візантийська культура сама по собі в кождім разї була не гіршою підставою для дальшого культурного розвою, як культура римсько-нїмецька; згірдливі погляди на „візантийщину" нинї стали в науцї пережитком. Коли у східнього словянства ся візантийськакультура виродила ся в візантийщину, в тім винна не вона, а ті обставини, що не дали можности присвоїти візантийську культуру в усїй глубинї й повнотї, в усїх її благороднїйших прикметах, а потім не дали сим позитивним прикметам її відповідно розвинути ся. Зрештою підданнє візантийській культурі не потягало за собою зовсїм якоїсь виключности супроти культури західньої; як побачимо в своїм місцї — в дальших столїтях Україна, особливо західня все більше зближала ся до неї, і візантийські основи цивілїзації її не перешкаджали присвоєнню елєментів цивілїзації західньої.