Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
Дві напрочуд гарненькі дівчини, Наташа і Соня, з графом Іллею Андрійовичем, якого давно не видно було в Москві, привернули до себе загальну увагу. Крім того, всі щось таке чули про змовини Наташі з князем Андрієм, знали, що відтоді Ростови жили в селі, і з цікавістю дивилися на наречену одного з кращих женихів Росії.
Наташа покращала в селі, як усі їй казали, а цього вечора, завдяки своїй схвильованості, була особливо гарна. Вона вражала повнотою життя і краси в поєднанні з байдужістю до всього навколишнього. Її чорні очі дивились на юрму, нікого не шукаючи, а тонка, оголена вище ліктя рука, сперта на оксамитову рампу, очевидно несвідомо, в такт увертюри, стискалася і розтискалася, мнучи афішу.
— Подивись, он Аленіна, — казала Соня, — з матір'ю, здається.
— Матінко! Михайло Кирилович ще більш потовстів! — мовив старий граф.
— Дивіться! Анна Михайлівна наша, в якій тоці!
— Карагіни, Жюлі і Борис з ними. Відразу видно нареченого й наречену.
— Друбецькой зробив освідчення! Як же, сьогодні взнав, — сказав Шиншин, входячи в ложу Ростових.
Наташа подивилася в тому напрямі, куди дивився батько, і побачила Жюлі, яка з перлами на товстій червоній шиї (Наташа знала, обсипаній пудрою) сиділа зі щасливим виглядом поруч з матір'ю.
Позад них видно було нахилену вухом до рота Жюлі, гладенько причесану, красиву голову Бориса. Він спідлоба дивився на Ростових і, усміхаючись, говорив щось своїй нареченій.
«Вони розмовляють про нас, про мене з ним! — подумала Наташа. — І він, певне, заспокоює ревнощі до мене своєї нареченої. Даремне турбуються! Якби вони знали, як мені ні до кого з них нема діла».
Позад них сиділа в зеленій тоці, з відданим волі божій і щасливим, святковим обличчям, Анна Михайлівна. В ложі їх стояла та атмосфера — нареченого з нареченою, яку так знала і любила Наташа. Вона одвернулася, і раптом усе, що було принизливого в її ранішньому візиті, згадалось їй.
«Яке право він має не хотіти прийняти мене в свою рідню? Ох, краще не думати про це, не думати до його приїзду!» — сказала вона собі і стала оглядати знайомих і незнайомих осіб у партері. Спереду партеру, на самій середині, спершись спиною на рампу, стояв Долохов з величезною, вгору зачесаною копицею кучерявого волосся, в персидському костюмі. Він стояв на самій видноті в театрі, знаючи, що привертає до себе увагу всієї зали, так вільно, наче він стояв у своїй кімнаті. Біля нього, з'юрмившись, стояла найблискучіша молодь Москви, і він явно верховодив серед неї.
Граф Ілля Андрійович, сміючись, підштовхнув почервонілу Соню, показуючи їй на колишнього залицяльника.
— Впізнала? — спитав він. — І звідки він узявся, — звернувся граф до Шиншина, — він же пропадав десь?
— Пропадав, — відповів Шиншин. — На Кавказі був, а там утік і, кажуть, у якогось можновладного князя був міністром у Персії, убив там шахового брата; ну, от і божеволіють усі московські панії! Dolochoff le Persan[528], та й годі. В нас тепер нема слова без Долохова: ним клянуться, на нього запрошують, як на стерлядь, — казав Шиншин. — Долохов та Курагін Анатоль — всіх у нас паній з розуму звели.
До сусіднього бенуару ввійшла висока, вродлива дама з величезною косою і дуже оголеними білими, повними плечима та шиєю, на якій була подвійна нитка великих перлів, і довго вмощувалась та шелестіла своєю товстою шовковою сукнею.
Наташа мимоволі вглядалася в цю шию, плечі, перли, зачіску і милувалась красою плечей і перлів. У той час, як Наташа уже вдруге вглядалася в неї, дама оглянулась і, зустрівшись очима з графом Іллею Андрійовичем, кивнула йому головою і усміхнулась. Це була графиня Безухова, П'єрова дружина. Ілля Андрійович, знаючи всіх на світі, перегнувся і заговорив з нею.
— Давно завітали, графине? — почав він. — Прийду, прийду, ручку поцілую. А я ось приїхав у справах і дівчаток своїх з собою привіз. Незрівнянно, кажуть, Семенова грає, — говорив Ілля Андрійович. — Граф Петро Кирилович нас ніколи не забував. Він тут?
— Так, він хотів зайти, — сказала Елен і уважно подивилась на Наташу.
528
Персіянин Долохов,