Лицарі Дикого Поля. Том 1

Марко плентався додому в похмурому настрої: там потрібно було пояснювати сварливій бабусі причини нічної відсутності, тож бідний хлопець передчував великий скандал. Тимофій почувався краще, ніж після пробудження, але все ж не так добре, тому щохвилини натикався на перехожих.

Так сталося, що він налетів на одного поважного на вигляд дідка. Оскільки Клесінський із повагою ставився до літніх людей, то не вважав для себе негожим попросити в перехожого вибачення за свою незграбність.

Унаслідок своєї ввічливості Тимофій круто розвернувся, знову не дивлячись поперед себе, і налетів на дівчину та ледь не збив її з ніг. Та з несподіванки скрикнула й неодмінно впала би, якби він не підхопив і не притиснув панночку до себе, спіймавши за тонкий стан. Їхні очі зустрілися. Тимофій відкрив рота, щоби вибачитися, але не зміг вимовити ані слова — хлопець не міг відірвати погляду від найвродливішого личка, яке він коли-небудь бачив у своєму житті. Дівчина не мала тієї класичної краси, яку так люблять оспівувати поети, але тонкі риси її обличчя вражали своєю вродою та принадністю. Особливо прекрасні були її очі — великі, карі, в обрамленні довгих вій. Її ясний погляд був безтурботний, лагідний і водночас пустотливий, ніби в балуваного дитяти. Ні тіні переляку або збентеження не помітив Тимофій. Навпаки, дівчина дивилася на нього з цікавістю й зовсім не сором’язливо. І тут вона всміхнулася. Усмішка її, немов сонячний промінчик, освітила гарненьке личко, і очі дівчини засяяли. Тимофій зрозумів, що загинув. Загинув остаточно й безповоротно, бо без цієї дівчини йому більш не жити на цьому світі!

— Пусти мене, пане. Люди дивляться. Соромно, — рівно сказала красуня, першою порушивши мовчання.

Тимофій уперше в житті зніяковів, тому випустив дівочий стан, відступивши на крок та не зводячи з красуні очей, хоча ніколи не гаяв нагоди пообніматися з красунями.

— Даруй мені, панно. Я зовсім не хотів тебе штовхнути, — схвильовано промовив хлопець, хоча зазвичай поводився з дівчатами з милою зухвалістю.

— Та пусте! Я ж бачу, що ти не навмисне, — весело відповіла дівчина і знову всміхнулася.

Обійшовши його, незнайомка пішла далі. Утім, не втрималася й озирнулася — Тимофій стояв наче скам’янілий і дивився їй услід. З такої уваги красуня пустотливо подарувала ласкаву усмішку молодому хлопцю і, прискоривши крок, пішла в кінець вулиці.

Усе ще не в собі від чудної зустрічі, Тимофій досі стояв, не відриваючи очей від тонкої фігурки. «Та що ж я стою, наче пень? Швидше за нею! Хоч ім’я дізнаюся!» — промайнуло в його голові. Він кинувся за дівчиною, абсолютно не дивлячись собі під ноги, тому знову налетів на якусь жінку. Мабуть, сьогодні Тимофієві особливо щастило на жінок! Тільки цього разу замість юної красуні йому дісталася сухенька старенька з кошиком, яка дріботіла кудись у своїх справах. Із несподіванки й переляку дурна баба заволала на всю вулицю перше, що спало їй на думку: «Допоможіть! Грабують!» — і жваво припустила вулицею, сподіваючись уникнути стусана, який неодмінно дістала б, якби на місці Тимофія був хто-небудь інший, хто менш поважав старість. Хлопець озирнувся на пришелепувату стару, але та вже завертала за ріг останнього будинку. Коли Тимофій знову подивився туди, куди пішла дівчина, то зрозумів, що загубив її. Він добіг до кінця вулиці, але так і не знайшов сліду загадкової красуні — та наче розчинилася в лабіринті кривих провулків.