Велика маленька брехня

— Я могла б змусити Зіггі вибачитися, — сказала Джейн. Вона мала пояснити Маделін, що належить до мам, які навчають дітей просити вибачення. — Але я повірила йому, коли він сказав, що не робив цього.

— Звісно, повірила, — сказала Маделін. — Я впевнена, він того не робив. Він здається таким ніжним хлопчиком.

— Я впевнена на сто відсотків, — відказала Джейн. — Ну добре, на 99 відсотків. Я… — Вона затнулася та ковтнула, бо раптом відчула непереборне бажання викласти Маделін свої сумніви, розповісти, що саме криється за тим однісіньким відсотком. Просто сказати це. Розповісти історію, яку вона нікому не розповідала. Розказати це, як випадок, котрий має свій початок, середину та кінець.

То була чудова тепла весняна ніч, пахло жасмином, у мене була страшенна алергія — у горлі шкребло, очі свербіли.

Вона могла б говорити, не думаючи, не відчуваючи нічого, аж доки не закінчила б цю історію.

І тоді, можливо, Маделін сказала б у своїй безапеляційцій манері, що виключає саму можливість суперечки:

— Джейн, ти не мусиш через це хвилюватися. Це не має жодного значення! Зіггі — саме такий, яким ти його знаєш. Ти — його мама. Ти добре його знаєш.

Але що, якби вона зробила навпаки? Якщо сумніви, які мучили Джейн, відобразилися — хай навіть і на хвилинку — на обличчі Маделін, що тоді? Це була б найгірша зрада Зіггі.

— Абігель! Ходи-но сюди, візьми мафін! — Маделін побачила, як на кухню увійшла дівчинка підліткового віку. — Джейн, це моя донька Абігель.

У голосі Маделін почулася фальшива нотка. Вона відклала свій мафін, та заходилася пальцями торсати сережку.

— Абігель, це —Джейн!

Джейн обернулася:

— Привіт, Абігель, — привіталася вона з дівчиною. Та тихо стояла — виструнчившись, зчепивши пальці перед собою, ніби для участі у якійсь релігійній церемонії.

— Привіт, — сказала Абігель та усміхнулася з неочікуваною теплотою, достоту, як її матір. Та якби не це, ніхто б і не подумав, що вони — мама та донька. Абігель мала темніше волосся та гостріші риси обличчя. Волосся було скуйовджене — типова зачіска «я щойно прокинулася», одягнена у безформну мішкоподібну коричневу сукню та чорні легінси. Від долонь до передпліч тягнувся складний і дивний розпис хною. На шиї висіла єдина прикраса — срібний череп на чорній шнурівці.

— Тато мене забере, — сказала Абігель.

— Що? Ні, — відповіла Маделін.

— Так, я залишуся там на ніч, бо назавтра у нас із Луїзою плани, і ми маємо бути там вчасно, а з татового дому ближче.

— Ближче, аж на десять хвилин, не більше, — запротестувала Маделін.

— Просто з будинку тата і Бонні туди їхати простіше, — сказала Абігель. — І виберемося ми швидше — не треба буде сидіти в машині та чекати, аж поки Фред знайде свої черевики, а Хлоя збігає додому по іншу ляльку Барбі, чи чим там іще.

— Мабуть, Скай ніколи не повертається додому по свою Барбі, — зауважила Маделін.

— Бонні б ніколи в світі не дозволила Скай гратися Барбі, — сказала Абігель та закотила очі, ніби це й так було зрозуміло. — Мам, я справді думаю, ти не повинна дозволяти Хлої ними гратися, вони дуже нефеміністичні, а ще викликають нереалістичні очікування від жіночого тіла.