Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-3879-6
- Переводчик: Александр Леонидович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри». Краткое содержание книги:
Найперше — це обіцянка своєму двоюрідному братові Рорану визволити його кохану Катріну з полону короля Галбаторікса. Але не тільки це. Ерагон дав клятву вірності і варденам, і ельфам, і гномам. Тож коли тривога охоплює повстанців і небезпека чатує на них з усіх боків, Вершник дракона має зробити свій вибір — вибір, що визначить його долю не тільки на просторах Імперії, а й поза ними, вибір, що згодом стане для нього справжнім випробуванням.
Ерагон — одна-єдина надія на звільнення від тиранії. Чи зможе цей звичайний юнак об'єднати армію повстанців і здобути перемогу над королем?
Дракон спинився перед самісіньким входом до тунелю й розчаровано заревів, оскільки не міг пролізти у вузький прохід. Його тіло затулило майже все світло, а стеля в тунелі затремтіла, коли Сапфіра стала кремсати зубами й лапами каміння, сподіваючись, що зможе розширити вхід. Та все було намарне. Зрозумівши це, Сапфіра ще раз загарчала, й Ерагон, з острахом поглядаючи на її пащеку з велетенськими, завбільшки з руку, зубами, на мить збагнув, як почувається заєць, коли вовк намагається розкопати його нору.
«Гангра!» — крикнув він.
«Ні!» — Сапфіра поклала голову на землю й пронизливо застогнала, а її очі сповнилися жалю.
«Гангра! Я люблю тебе, Сапфіро, але ти маєш піти».
Вона відійшла на кілька ярдів від тунелю й принюхалась до нього, нявкнувши, ніби кішка: «Малий…»
Ерагон ненавидів робити їй боляче й страшенно не любив відпускати її кудись саму, бо в нього виникало таке відчуття, ніби він сам розриває себе навпіл. Горе Сапфіри влилося в його свідомість і, об'єднавшись із його власним стражданням, майже паралізувало юнака. Але він усе ж таки опанував себе й знову сказав: «Гангра! І не здумай повертатись або прислати когось за мною. Усе буде гаразд, я не пропаду. Гангра! Гангра!»
Сапфіра ще раз розпачливо заревіла й неохоче пішла до виходу з печери, а Роран гукнув Ерагонові:
— Ерагоне! Послухай, не роби дурниць. Ти не маєш права ризикувати…
Однак решту речення юнак не розчув, оскільки Сапфіра вже здійнялася вгору. У чистому небі її луска сяяла, ніби блакитні діаманти. Ерагон проводжав її поглядом і вже вкотре переконувався, що його дракон — неперевершене створіння: горде, шляхетне й найкрасивіше з-поміж усіх живих істот на землі. Ані олень, ані лев не могли зрівнятися з величчю дракона в польоті. Відлітаючи, Сапфіра сказала: «Тиждень. Рівно стільки я буду чекати. А потім я повернусь по тебе, Ерагоне, навіть якщо мені доведеться пробиватись повз Торнака, Шруйкана й тисячу всяких чарівників».
Ерагон не сходив з місця, аж доки Сапфіра не зникла з поля зору й доки він не перестав відчувати її свідомості. Потім із важким, ніби свинець, серцем юнак розправив плечі, відвернувся від сонця й усіх яскравих живих речей і зник у пітьмі тунелів.
ВЕРШНИК І РАЗАК
Ерагон сидів неподалік центра Хелгрінда в залі, помережаній камерами, й купався у світлі свого чарівного червоного ліхтарика, що хоч і освітлював усе довкола, та все ж таки не грів. Свою бойову палицю юнак тримав на колінах.
Він сидів і весь час повторював одну й ту саму фразу прадавньою мовою, а його голос відлунював від каміння. Це була не магія, а швидше, послання до разака, який залишився живим. Те, що казав Ерагон, означало ось що:
«Прийди, о пожирачу людської плоті, і нехай бій поміж нами завершиться. Ти поранений, а я виснажений. Твої брати мертві, а я залишився сам. Ми в однакових умовах. Присягаюсь, що не стану використовувати проти тебе грамаріє і не впіймаю тебе в магічну пастку. Прийди, о пожирачу людської плоті, і нехай бій поміж нами завершиться».
Час, упродовж якого він повторював ці слова, здавався нескінченним: така собі безкінечність у жахливій темній камері, що залишалась незмінною протягом вічності повторюваних слів, порядок і значення яких уже давно втратили для Ерагона будь-який сенс. Та за якийсь час юнакові розбурхані думки вщухли, і його огорнув дивовижний спокій.
Він трохи помовчав із відкритим ротом, а потім насторожено його закрив.
За тридцять футів від нього стояв разак. Із подертого одягу чудовиська скрапувала кров.
— Мій хазяїн не хоче, щоб я тебе вбивав, — прошипів він.
— Але зараз це тебе не обходить.
— Ні. Якщо я загину від твоєї палиці, нехай Галбаторікс вчинить з тобою, як йому заманеться. У нього велике с-серце.
Ерагон не втримався й зареготав:
— Велике серце? Це я захисник людей, а не він.
— Дурне хлопчисько, — голова разака нервово смикнулась, коли він глянув на свого мертвого соратника, який лежав у тунелі.
— Вона була моєю подругою по гнізду. А ти, я бачу, став сильніш-ш-шим відтоді, як ми зус-с-стрілись уперше, Убивце Тіні.
— У мене не було вибору, я мав або вмерти, або перемогти.
— Давай укладемо угоду, Убивце Тіні!
— Яку ще угоду?
— Я останній зі свого роду, Убивце Тіні, а мій рід дуже давній, тож я не хочу, щоб про нього забули. Чи не міг би ти у своїх піснях та легендах бодай інколи нагадувати своїм братам по крові про нас і про той жах, який ми їм вселяли?