Посуха
- Автор: Харпер Джейн
- Серия: Аарон Фок #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-035-5
- Переводчик: Наталья Игоревна Тисовская
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Посуха». Краткое содержание книги:
Отримавши повідомлення про трагічну загибель свого друга дитинства, федеральний агент Аарон Фок уперше за останні двадцять років приїжджає до рідного міста, щоб віч-на-віч зустрітися з демонами минулого. Двадцять років тому Фок разом з батьком був змушений нагально виїхати з дому, рятуючись від звинувачення у жорстокому вбивстві.
На тлі найсильнішої за останнє століття посухи Фок у парі з місцевим детективом намагається з’ясувати, що ж насправді сталося з його другом. Але в маленькому місті кожен приховує свою таємницю, і хтось дуже не хоче, щоб Фок дізнався правду.
— Тут усе. Дещо зі столу Карен, шкільні роботи Біллі. Боюся, тут переважно малюнки й зошити.
— Дякую, — забрав у нього коробку Рако.
— Ми сумуємо за ними, — прихилився Вітлем до свого столу. — За обома. І досі не оговталися.
— Ви тісно співпрацювали з Карен? — запитав Фок.
— Більш-менш тісно — персоналу в нас небагато. Вона була неперевершена. Давала з бухгалтерією лад. Добре зналася на цьому. Карен була занадто розумна для такої примітивної роботи, але її влаштовували ясла і все інше.
У прочинене вікно долинав галас з дитячого майданчика.
— Послухайте, можна поцікавитися, навіщо ви прийшли? — запитав Вітлем. — Мені здавалося, справа закрита.
— Постраждало троє людей з однієї родини, — озвався Рако. — На жаль, у таких випадках ніколи не буває все до кінця ясно.
— Так, звісно, — озвався Вітлем таким тоном, наче його не переконали слова Рако. — Справа в тому, що в мої обов’язки входить піклуватися про безпеку учнів і вчителів, тож якщо…
— Та ми не припускаємо, що є підстави для хвилювання, Скотте, — мовив Рако. — Як раптом щось вигулькне, ми обов’язково повідомимо.
— Гаразд, зрозуміло, — сказав Вітлем. — Можу я вам чимось допомогти?
— Розкажіть про Карен.
Стукіт пролунав негучно, але твердо. Двері відчинилися, й Вітлем підвів очі від столу. У проріз зазирнула білява голова.
— Скотте, маєш хвилинку?
У кабінет зайшла Карен Гедлер. Вона не усміхалася.
— За день до того, як їх з Біллі вбили, вона зайшла до мене поговорити, — промовив Вітлем. — Була стурбована, звісна річ.
— Чому «звісна річ»? — поцікавився Рако.
— Даруйте, я не хотів, щоб це прозвучало легковажно. Але ж ви бачили на стінах дитячі малюнки. Розумієте, страшно всім. І дорослі тут не виняток.
Якусь мить він поміркував.
— Карен була дуже цінним працівником у нашій команді. Але останні кілька тижнів вона була страшенно напружена. Відповідала різко, що на неї зовсім не схоже. Була неуважна. У розрахунках зробила одну чи дві помилки. Нічого серйозного, ми їх виловили. Але, знову ж таки, це було зовсім на неї не схоже. Це її непокоїло. Зазвичай вона все робила дуже чітко. Отож і прийшла поговорити зі мною.
Карен зачинила двері. Обрала стілець, найближчий до столу Вітлема. Сіла, випроставши спину і схрестивши гомілки. Вузька сукня — білі яблучка на червоному тлі — скромно підкреслювала фігуру. Карен була з тих жінок, чия юнацька краса з віком і народженням дітей м’якшає, стає не такою вираженою, але по-своєму вабить. Вона могла б зіграти роль мамусі, якій усе завжди вдається, в рекламі якого-небудь супермаркету. Ніхто б не поставив під сумнів якість прального порошку або пластівців, які рекомендує Карен Гедлер.
А зараз вона стискала на колінах невеличкий стос паперів.
— Скотте, — почала вона — й зупинилася. Вітлем чекав. Вона глибоко вдихнула. — Скотте, якщо по щирості, я не була певна, чи йти до тебе з цим. Мій чоловік… — Карен не опустила погляду, але Вітлем відчував, що не без зусиль. — Люк, ну… Знаєш, йому б це не сподобалося.
Рако гойднувся вперед.
— Відчувалося, що вона боїться чоловіка?
— Тоді я про таке й не подумав, — стиснув Вітлем перенісся. — Але після того, що сталося наступного дня, я ловлю себе на думці, що не надто уважно слухав. Боюся, проґавив ознаки. Я щодня себе про це питаю. Але хочу внести ясність: якби я бодай на хвилю запідозрив, що вони в небезпеці, я б нізащо не відпустив їх з Біллі додому.
Вітлем несвідомо майже повторив слова Джеймі Саллівана.
Карен покрутила обручку.
— Ми з тобою довго працювали разом — і непогано працювали, я б сказала… — звела вона очі, й Вітлем кивнув. — І тому я відчуваю, що мушу дещо сказати.
Вона знову замовкла й зітхнула.
— Знаю, останнім часом були питання. І до мене, і до моєї роботи. Декілька помилок…
— Одна чи дві, але це не страшно, Карен. Ти — чудова співробітниця, всі це бачать.
Вона коротко кивнула, опускаючи очі. А коли знову підвела погляд, обличчя її набуло рішучості.
— Дякую. Але є одна проблема. І я не можу заплющувати на неї очі.
— Вона сказала, що ферма тоне, — мовив Вітлем. — Карен вважала, що вони мають у запасі місяців шість, а може, й менше. Казала, що Люк їй не вірить. Він, вочевидь, був упевнений, що все переміниться, але вона відчувала наближення кінця. І хвилювалася. Навіть почала вибачатися.