Чорний вершник

Йому не поставили драбини. Многогрішний штовхнув його обома руками у темний отвір, звідки тягнуло запахом прілої соломи, цвіллю, смердючою задухою, і він полетів униз.

Яма була глибока, мов колодязь. Арсен упав на купу тіл, що, притиснувшись одне до одного, лежали тісно на товстій солом'яній підстилці. Хтось від болю закричав, хтось вилаявся. І зразу яма сповнилася гамором: ті, кому від Арсенового падіння дісталося найбільше, стогнали та охкали, інші, цокаючи зубами від холоду й вогкості, щільніше вкутувалися в одяг, переверталися на другий бік, проклинаючи свою долю і все на світі.

Нагорі дозорці закрили отвір матами, стало зовсім темно. Арсен нічого і нікого не бачив. Боячись наступити на кого-небудь, він притиснувся спиною до стіни і сидів тихо, потираючи забите коліно. Раптом чиясь рука намацала в темряві полу його дубленого кожуха, перебралася вище і стиснула за лікоть. А хрипкий простуджений голос запитав:

– Це ти, чоловіче, звалився на мене як сніг на голову?

– Я.

– Хто ж ти такий, що тобі така честь? Не кожного серед ночі приводять сюди і кидають, мов колоду, людям на голови.

– Пугу, пугу – козак з Лугу, – відповів Арсен, не знаючи, з ким говорить і хто ще його тут слухає.

– О! Братчик?.. Ти з якого куреня?

– З Переяславського.

– А я з Мишастівського…

– То ти теж запорожець?

– Так, Мирон Семашко…

Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотів:

– Доброго здоров'я, брате… Привіт тобі від родини!

– Ти був у моїх? – здивувався Семашко. – Яким чином потрапив? Що там у них?

В'язень підтягнувся ближче і сів поряд з Арсеном.

– Всі живі й здорові. Турбуються про тебе… Ми заходили з Семеном Гурком, – відповів Звенигора.

– З Семеном Гурком? – ще більше здивувався Семашко. – А він як тут опинився?

Арсен розповів про зустріч і причину їхнього приїзду до Немирова. Вони довго шепталися, аж поки в'язні, розбурхані несподіваною Арсеновою появою, не заспокоїлися і не впали в тяжкий сон, на всі лади завдаючи хропака. Тоді Арсен підвівся і витягнув угору руку, намагаючись дістати краю ями, але скільки не підіймався навшпиньках, намагання його були марні.

Мирон Семашко гірко промовив:

– Даремно, брате, стараєшся! Тут нічого не придумаєш: яма завглибшки в твої два зрости. І стіни гладенькі – ні за що зачепитися…

– А коли стати один на одного?

– То одержиш від вартового боздуганом або шаблею по голові! А вранці витягнуть, задубілого, і кинуть в ополонку… Ракам на поживу. Ні, брате, облиш цю думку, якщо не хочеш вкоротити собі віку…

– Гм, отже, без сторонньої допомоги нічого й думати про порятунок?

– Нічого й думати… Не яма – справжня могила! – Мирон закашлявся. Його легені свистіли, мов ковальські міхи. Заспокоївшись, він додав:- Сам люципер не зміг би вигадати тяжчої кари на людей, а Юрасько вигадав… Проклятий!

«Справді, могила, – подумав Арсен, мацаючи пальцями по холодній стіні, яка вгорі взялася тонким льодком. – І потрапив я в неї завдяки своєму старому знайомому – Многогрішному! Цікаво, якої то він заспіває завтра? Невже катуватиме?» Він обережно ліг поряд з Мироном Семашком, притулився до нього щільніше, і вони ще довго гомоніли, аж поки перед ранком їх не зморив сон.

Для багатьох у Немирові та ніч була тривожна.

Своєю несподіваною появою в господі гетьмана Арсен відвернув на якийсь час грозу від Златки, і страшний вибух гетьманської люті упав на нього.

Як тільки Свирид Многогрішний з дозорцями вивів Звениго-ру, Юрась окинув важким поглядом присутніх, довше, ніж на інших, зупинився на Златці й Стесі і, нічого не сказавши, рвучко вийшов до сусідньої кімнати.

Гості почали розходитися.

Младен, Я куб і Ненко повели дівчат додому.

Господа опустіла. Один Азем-ага мовчки сидів на лаві край столу, підперши важку нижню щелепу кулаком.

Згодом повернувся Многогрішний, примостився на другому кінці столу, і так сиділи вони, кожен думаючи про своє, аж поки скрипнули двері і нечутною ходою ввійшов Юрась Хмельницький.

Многогрішний підхопився як опечений. Азем-ага підвівся повільно, статечно, але вклонився шанобливо.

Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман.

Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем своїх підручних і, коли ті наблизилися, наповнив вином три келихи.

– За вас, моїх вірних і відданих друзів і помічників. За ваше здоров'я!

– Спасибі, – коротко промовив Азем-ага.

– За здоров'я ясновельможного пана гетьмана! – вигукнув Многогрішний.

Випили.

Витерши рукою вуста і віддихнувшись, Юрась поставив келих, підвів голову.

– Здається, я сьогодні п'яний і наробив дурниць, – тихо промовив він, ніби відповідаючи на якісь свої думки.

– Що ви, що ви, пане гетьман! – замахав руками Многогрішний. – Кожне ваше слово було розумне і достойне!