Право на риск
- Автор: Дашкиев Николай Александрович
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Право на риск». Краткое содержание книги:
Хілл подлубався в якихось записах, натиснув на одну з кнопок на пульті, покрутив важельок…
…і Борис відчув, як ПО ГОРЛУ В ШЛУНОК ПРОКОТИЛАСЯ ГАРЯЧА ХВИЛЯ. СМАЧНО ЗАПАХЛО ДОРОГИМ, ВИСОКОЯКІСНИМ КОНЬЯКОМ…
Легенько запаморочилася голова… (Прослизнула думка: “Чудно: що може паморочитися, коли голови — НЕМАЄ?!”)… Притупився біль. Наповзла дивна байдужість до власної долі.
— Ну, як?.. — Хілл знову ввімкнув гучномовці, поплескав долонею по покришці пульта. — Боб, нам з тобою ще працювати та працювати!.. Давай складемо джентльменську угоду: я…
— Знов угода?.. — мляво перебив його Борис. — Ти вже порушив одну. Досить з мене.
Хілл знизав плечима:
— Порушив?.. А, ти, мабуть, гадаєш, що містера Коровіна немає в живих?.. То зараз ти побачиш його на власні очі. Тільки — пробач! — я вимкну твій звуковий апарат.
Він підійшов до відеофона, натиснув кнопку, а коли на екрані з’явилося обличчя рудого Ваулса, сказав:
— Приведіть обох. Негайно.
— Шеф, містер Керроун п’яний.
— Байдуже.
“Він знову п’яний… — тупо подумав Борис, уперше відокремлюючи себе від того чоловіка, якого мав зараз побачити. — Він пропив мене. Пропив, і сам не знає про це… І все-законно, всіх пунктів угоди дотримано… Жоден суд не зможе закинути Хіллові нічого, бо що я таке-фікція? Примхливий танок електронів?”
І знову чорною брилою навалився невимовний розпач: фікція чи не фікція, але ж свідомість — живе, страждає, б’ється в тенетах… І так триватиме безмежно довго, бо свої двадцять чотири тисячі доларів Хілл вичавить з нього, примусить працювати день і ніч без перепочинку, — адже машина втоми не знає… Це буде рабство, найстрашніше рабство, з якого виходу немає…
— Хілл, сто чортів, дай ще коньяку!
— Ого, Боб, ти вже запанібрата?.. Ну, гаразд. Дам… — він ще трохи підкрутив важельок. — Тільки не зловживай алкоголем, а то він перестане збуджувати тебе.
— Скажи, Хілл, як звали мого попередника?
— Джо, — як ти вже, мабуть, догадався.
— Він справді збожеволів?
— Так…
— Отже, Джо-людина знав усе наперед?
— Знав. Але… — Хілл урвав на півслові, прислухався і швидким рухом вимкнув гучномовці машини.
Одчинилися двері. На порозі став розпатланий немолодий мужчина з каламутними байдужими очима, з одутлим жовтим обличчям.
“Я!.. — з жахом подумав Борис. — Тобто, він!.. Такий жалюгідний, такий зашарпаний, такий… такий… — йому бракувало слів, щоб виразити нестерпну тугу, сором, огиду, які враз опекли його неіснуюче серце. — Хлопче, хлопче, до чого ти докотився?! Адже ти був красивий і дужий, самолюбивий і розумний; ти мріяв будувати ракетні кораблі… а перетворився на піддослідну тварину. Чому ти не повернувся на батьківщину? Побоявся Сибіру?.. Але ж то був би рай проти каторги, яку ти тягнеш ось уже чверть століття!”
— Н-ну, д-де ж в-вона, ота м-машина?.. Коровін поточився, схопився за плече товстунця Джо. — Що в-вона… вміє робити?
Хілл посміхнувся, сказав багатозначно;
— Все, що вмієте робити ви… і навіть трошки більше.
— Н-не… вірю!.. — Коровін зробив кілька кроків до пульта і зупинився, вражений. — М-містер Хілл… вона на мене дивиться!
Справді: банькаті, як у рака, опуклі “очі” злагоди повільно пересувалися услід за ним, і од цього йому аж морозом по спині сипнуло.
— Гей, ти!.. Ти мене чуєш?.. Відповідай — чуєш?.. Містер Хілл, вона що — німа чи глуха?
— Гм… Ще не відрегульовано звукову апаратуру.
“Брешеш! Брешеш!.. — безмовно кричав Борис. — Ти боїшся, що Коровін дізнається правду!.. Він-мерзотник, але ж у нього ще лишилася крихта сумління… Коровін! Коровін!.. Клацни вимикачем, що на пульті праворуч!.. Ввімкни мій голос!.. Благаю тебе, ввімкни!!.. Ввімкни!!!”
І — чи то, може, й справді в мозку його психодвійника індукувалися біоструми, чи просто, збуджений алкоголем, прокинувся отой загадковий “центр агресивності”, — Коровін раптом скривився, замахнувся кулаком:
— Брехня!.. Ви знову мене обдурюєте?.. Навіщо?!.. — він хотів гримнути по фотоелементу, але поточився, схопився рукою за пульт…
…і Борис відчув, що динаміки — ввімкнено.
— Не вір, Борисе! — зойкнув він розпачливо. — Зруйнуй цю машину! В ній я, твоя свідомість!.. Ти продав ме…
Голос перехопило. Обрушилася пітьма. Ще якийсь час Борис чув гупання, сопіння, лайку. А потім враз настало небуття.
Вечорами, коли більшість мешканців Нью-Йорка заповзає в свої закутки, а ті, кому море по коліна, перебираються на Бродвей та на П’яту авеню, до Бруклінського мосту, сторожко озираючись на всі боки, наближається нужденний чолов’яга в дранті, яке ось-ось розпадеться на клапті. Він підтюпцем минає поліцая, сахається перехожих і скрадається все далі й далі, аж поки досягне середини мосту. Тут він зупиняється і зосереджено тре пальцями лоба, ніби намагаючись пригадати щось надзвичайно важливе, — таке, без чого навіть існувати не можна.