Жінка його мрії

Палуба скрипіла від вітру. У цих місцях ріка нагадувала розтоплений свинець; тут не видно, як вона широким горлом ковтає білий пух вітрильників, острови, головне - місто не шипіло шинами, не дряпалося догори. Різнобарвні парасольки билися під теплим вітром, і майору приємно ряботіло в очах. Вітер ворушив лацкани піджака, скрипіли підбори команди, губилися голоси. За баржею, що наче древній шлюп лежала черевом на воді біля берега, білими захололими хвилями піднімався пісок. Пісок білий і чистий, його навезли з-під Ржевська, здається, таке є містечко, - думав майор, - а могли б і з Африки, із Сахари, чому б ні, добре, що грошей вистачає. Небо блищало чистою синьою порцеля-ною. Саме так воно і повинно бути, як він замислив. Життя належить спритним, і від цього нікуди дітися. Щастя і нещастя належать таким, як він. Тут у нього покисліло в роті: а що робити з Ладою? Гм, столична хвойда, з претензіями сільської дурки, котра, окрім клубу з гармошкою, нічого у житті не бачила. Він знав, що у житті усім зобов’язаний собі, а не їй, не її батькам, дідам, що походжали довгими коридорами, з запахом паркетної мастики, паперів з доносами. Але пізніше, десь за годину, до майора дійшло, що він вчинив дурне, коли згадав Ладу. І в каюті за коньяком з лимоном, і на містку, і на палубі, чекаючи на дівчину, пручись з головою у притрушене золотим пилом очікування, він упіймав себе на тому, що думає про дружину з такою гарячністю, що ладен знищити її слід, аби тільки вона виселилась з його натомлених роками мізків. А потім прийшла дівчина. Всі шлюзи відкрилися, і спочатку хлинуло з усіх сторін приємне тепло, заповнюючи лакуни, обезводнені і поруйновані. Майор кинув на дівчину погляд, що скидався на погляд сором’язливого школяра, який нашкодив. Тут же перевів очі на свинцеву рівну воду, намагаючись вчепитися бодай за щось. Майор набрав у легені повітря і знову подивився на дівчину. Цього разу він вивчав її. У неї пшеничні вії. Майор подався вперед, і складка на животі перекотилася, боляче шпигонуло у пах. Мабуть, грижа, - подумав майор і подивився у чисті порцелянові, майже тобі полудневе небо, очі дівчини. Вона високого зросту. З-під куцої спідниці виглядали стрункі ноги, трохи підліткові, але вже покриті дорослим жирком. І тут у майора поповзла палуба з-під ніг, чи його понесло по палубі. Відтак він поїхав паркетом свого дому, слухаючи, як з тріском прочиняються двері. Вибіг десятилітній Русланчик і закричав крізь усі зали та кімнати: "Мамо, мамо, де мої трусики?.." Від цього майора кидонуло в піт, і він гаркнув: "Ладо, чому він так у тебе говорить?" А Лада сиділа на біде і гортала глянсований чорно-білий часопис для геїв. Вона була гола і дуже вродлива, з незворушним обличчям і алебастровою зачіскою. Лада підняла обличчя і щось сказала. Що, майор розібрати не зміг, бо слова загули, як у діжі. І його знову потягло блискучим начищеним паркетом повз гавкаючі двері, й ось він втягнув з насолодою у легені густе річкове повітря.

Потім щось тріснуло у його голові і майора знову понесло залами та вітальнями, коридорами, кухнями, доки він не опинився у кімнаті з крилатими бронзовими херувимчиками, що дзюрили і напинали луки. Вони, Лада і майор, сиділи за великим червоного дерева круглим столом. Напроти одне одного. Майор у чорній гаптованій сорочці, що комірцем під саме горло, Лада непорушна, зі своєю алебастровою зачіскою, яку, здавалося, і вітер не зрушить, ані бомбардування арабами столиці; одягнена в пацанячу майку, що відкривала живіт, і такого ж фасону і крою джинси, з драними колінами.

– Ти виховаєш з нього гоміка, - виразно, майже по-складах про-говорив майор.

Лада дивилася у вікно. Потім на телевізор, що затуляв усю стіну. Вона увімкнула телевізор і перевела безпристрасне обличчя на екран.

– Не розумію, чому ти не хочеш, щоб він товаришував з Віктором? Порядна сім’я. Порядні люди. І скажи, що поганого у тому, що він стане голубим? Відкрий очі: у нього давно до цього йде.

– Блядь, що ти говориш...

– Зараз легше прожити голубим, - сказала Лада таким тоном, наче нагадувала: був висловухим селюком, ним і залишився.

На цьому майора знову понесло. Він тепер лежав під білою стелею лікарні, а санітарка з бородавчастим обличчям, синіми від гігієнічної помади губами витягувала з-під нього судно.

– Де я? - запитав нарешті майор і зрозумів, що не чує свого голосу.