Останній рейс
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Останній рейс». Краткое содержание книги:
Щербина і дружинники метнулись до машини. Ось вони поруч… Лунко тріснув постріл, машина рвонула з місця і зникла. На асфальті лишився непритомний Щербина і розгублені дружинники.
Чимало зусиль доклали працівники міліції, перш ніж натрапили на слід злочинної зграї. Допомогли їм у цьому й діти, хоч вони спочатку пішли хибним шляхом.
Книга широко розповідає про самовіддану працю людей в синіх шинелях.
— Та я не проти… Але Макогон далеко живе, незручно за ним стежити. От припустимо, сьогодні ми в тебе. Де в цей час Макогон? Що він робить? Знаємо? Нічого не знаємо. Може, тому в нас нічого і не виходить.
— Це інша розмова! — подобрішав Альоша. — Адже чергування я навмисне вигадав. Мені що? Сиджу собі вдома і за Матвійовичем спостерігаю. А тобі, знаю, нелегко. То до Макогона мчи, то до мене. От і вирішив: разом чергуватимемо. Веселіше і нікому не прикро. Що зробиш? Петько Барабаш ще не приїхав і Гальперін не видужав.
— Є вихід! — ляснувши долонею по столі, просяяв Вітя. — Візьмемо Дімку, і все буде гаразд.
— Дімку? Якого це Дімку?
— Вчора ти пішов пити квас, а тут дивлюсь — Дімка Вакуленко з вікна виглядає. Ти його добре знаєш! — Помітивши на обличчі друга подив, Вітя нагадав: — Такий білявий, здоровий, плечі — он які! — і він широко розвів руки. — Як двигонув тоді м'яча, ледь ти перевів на кутовий.
— А-а-а! — згадав Альоша. — Чого це він опинився на Загорській?
— Вони недавно туди переїхали. Живуть якраз напроти Макогона. Його б до нас… Ти уяви, як хороше все буде…. Катається він на велосипеді або на лавці сидить, ніби книжку читає або з якимись там квітами вовтузиться, а сам у цей час косує, хто до Макогона прийшов, хто вийшов.
— Чудово-о!.. А хлопець він хороший?..
— Ого! — перебив Вітя. — Сила! Б'є з будь-якого положення. І правою, і лівою…
— А вміє тримати язика за зубами?
— За Дімку як за самого себе ручаюсь.
— Гаразд, я не проти. Поговори з ним, але не поспішай усе викладати. Обережно, поступово…
— Я сам не хочу. Поїдемо удвох.
— А як же з Матвійовичем?
— Нікуди не дінеться твій Матвійович. Яка нам користь від Матвійовича? Дідусь, сімдесят років. По-моєму, слід більше стежити за Макогоном. Він головніший. До нього, певно, і той «ЯА» ходить.
Помітивши, що Альоша замислився і не слухає його, Вітя ображено замовк.
— Як ти гадаєш, — спроквола почав Альоша, — навіщо Матвійович надіслав Макогонові листа? Адже вони один одного не знають.
Вітя лише здвигнув плечима.
— От ти надіслав би мені листа, якби навіть не чув, що є на світі такий Олекса Свиридов?
— Знову загадками заговорив?
— Ніяких загадок немає. Все просто. Писав не Матвійович. Дванадцятого числа в нього хтось був. Може, навіть їхній керівник.
— «ЯА»?!
— Знаю, скільки й ти. Макогон Макогоном, але за Матвійовичем теж…
Альоша не договорив, метнувся до вікна.
— Ти чого? — схопився й Вітя.
— Тсс! До Матвійовича хтось прийшов.
ПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ
Вузька вулиця, звиваючись, повзла вгору. Нею рідко їздили, і між камінням дружно пробивалася трава.
«От прокляття! — важко відхекуючись, лаявся Макогон. — Ніде жодного номера… І спитати ні в кого. Дідько його знає, де він живе!.. О, нарешті-таки жива людина показалась, — зрадів Макогон, побачивши жінку з сумкою. — Та ще й поштарка».
Через п'ять хвилин Макогон стояв перед високим глухим парканом. Поверх нього в два ряди тягся колючий дріт. Постукав у хвіртку. У відповідь почулося хрипке гавкання.
Хвіртку відчинив сам Тетеря.
— Години три вже блукаю, — буркнув Макогон, облизуючи пересохлі губи. — Хоча б номер повісив. А то як вовк живеш…
— На нашій вулиці, якщо не знаєш, не легко знайти, — згодився Тетеря і, повернувшись, крикнув на величезного кудлатого собаку, що люто рвався з цепу: — Фу! На місце, Пірат! На місце!
З притишеним гарчанням пес поліз в будку.
Макогон озирнувся і широко розкрив очі.
Цегляний, вкритий червоною черепицею двоповерховий котедж з великою заскленою верандою, бутової кладки гараж, просторий вольєр, де за густою дротяною сіткою походжали індики й сніжно-білі гуси, метушились кури. На все це клали тінь крислаті груші, яблуні, вишні…
Макогон не приховував свої заздрощі.
— Ніколи б не подумав, що ти так влаштувався… Справжній тобі поміщик.
— Живемо помаленьку…
— Навіщо тобі стільки птиці?
— Це не все, — самовдоволено ошкірився Тетеря. — Ще двійко кабанчиків у хліву. Там, за садом…
— І як ви вправляєтесь усе це зжерти?
— Катя на базарі продає. Машину думаємо купити…
— Ваша справа, тільки гляди — зацікавитись можуть. Вісімдесят карбованців на місяць одержуєш, а який палац утяв. Коли ж машину приженеш?..