Подвиг Вайвасвати
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Подвиг Вайвасвати». Краткое содержание книги:
— Сад зачекає, — спокійно сказала Маруіра. — Вайвасвата відданий і сильний. А Горосата не витримує бурі. її нудить. Невже мені ще прибирати за рабинями?
— Правда твоя, — засміявся Ранатака. — Хай буде так. Отже, ми відпливаємо, Маруіро, вирішується твоя доля.
— Не розумію, батьку…
— Зрозумієш, Маруіро, незабаром. Готуйся стати жінкою. І усміхнись Гану…
— Не розумію, мій Володарю, — вперто повторила дівчина, опускаючи погляд.
Ган скривив губи, хижий хрящуватий ніс його ворухнувся.
— Володарю, дамо спокій доньці Ранатаки. Вона подумає на самоті…
— Ходімо. Пора відпливати…
Над каналом пролунала команда. На щоглах кораблів засяяли примарні грозові вогні. В нутрі морських велетнів щось задвигтіло, загуло. Кораблі рушили. Завирувала вода. Скелясті стіни каналу віддалялися, легкий вітрець повіяв з океану.
Ось і вихід у море. Невисока хвиля лиже пісок. У сутінках бовваніють пальми, громаддя города Золотих Воріт тане в тумані.
Вайвасвата загорнувся в старенький плащ, притулився до старого раба. Вони сиділи в закутку на кормі й дивилися на безкрає море. Вітер посилювався.
— Як тебе звати? — запитав Вайвасвата.
Старий раб поглянув на юнака з подивом, сумна посмішка з’явилася на товстих пошерхлих губах.
— Хіба не все’дно?
— Як же кликати тебе? — здивувався Вайвасвата.
— Досі кликали — рабе поганий, — байдуже мовив старий раб. — Мати колись називала Лаотою… То було дуже давно. Може, уві сні…
— Уві сні, — повторив гнівно юнак, — Де ж країна твого сну?
— Далеко на сході. За морем. Там буйні ліси. Багато звірів. Є такі великі, як гори.
— А не обманюєш? — перепитав Вайвасвата.
— Ні, я сам бачив. У моєму племені тих тварин пускають в бої. Військо Володаря Атлантіса напало на наші міста й селища раптово. В небі з’явилися вімана — вогненні змії. Вони палили будівлі й людей. Бойові ху, тварини, про які я казав, оскаженіли від жару, топтали наших вояків. А потім з кораблів зійшли вояки Атлантіса і забрали малих дітей. Дорослих вбивали. Я виріс тут, у городі Золотих Воріт. Я забув свій край. Я забув усе… Хіба, може, ще згадую пісню…
— Яку пісню, Лаото?
— Пісню матері. Вона співала мені, як носила на руках…
— Заспівай ту пісню, Лаото… Заспівай мені…
— Спробую… — Лаота зачудовано дивився на Вайвасвату, хитав головою. — Дивний ти… Дуже дивний…
Потім заплющив очі, ніби прислухаючись до далекого, нечутного голосу. Шуміла хвиля океанська, тонко свистів вітер у щоглах, глухо двигтіли нутрощі корабля. В той ритм почала вплітатися тиха пісня Лаоти.
Лаота схлипнув судорожно, одвернувся. Глухо пробубонів:
— Все. Забув далі… Не вберегла мене мати… ні від неволі, ні від напасті… Виріс у рабстві… постарів у рабстві.
Вайвасвата мовчав. Затуливши обличчя долонями, палав на вогні чужого болю, додаючи ще й власного. Що міг він сказати Лаоті, чим зарадити?
Довго мовчали вони. Старіти раб задрімав під одноманітний шум хвиль. Вайвасвата дивився на холодну просторінь моря, думав. Все щезає, гине в безодні віків… І багаті, й жебраки, і володарі, й раби… Чому ж кипить битва? Навіщо? Хіба забирають земні воєводи до країни предків багатство й славу, рабів і золото? Все залишається тут. Для чого ж стільки мук і страждань?
На щоглах блідли грозові вогні, напиналися червоні вітрила. Кораблі пливли швидше. На морі з’явилися білі буруни.
— Лаото, — пошепки мовив Вайвасвата. — Що то за вогні над нами?
— Де? — пробурмотів старий, позіхаючи. — А, на щоглах! То грозова сила, то блискавиця в рабстві…
— Блискавиця? — здивувався Вайвасвата. — Як же її спіймали?
— Чаклуни Чорного Володаря вміють здобувати грозову силу, — сказав Лаота. — Із зерна. Із кристалів…
— Не збагну…
— Я теж знаю мало. То таємниця жерців і чаклунів. Грозова сила штовхає наші кораблі, підносить у небо вімана — летючих зміїв. Тут, на кораблі, є вімана. Я сам бачив…
— Я теж бачив. У палаці. Тільки не думав, щоб із зерна…
— В зерні велика міць — впевнено сказав Лаота. — Яке мале, а посади — виростає високе дерево! Еге, зерно — то таємниця богів…
— Ти віриш у богів, Лаото?
— Вірю, — оглянувшись, сказав старий раб. — Тільки не в тих, що стоять у храмах. Не в тих, яким приносять криваві жертви жерці…
— А в яких же, Лаото?
— Я бачив їх, Вайвасвато. То справжні боги…