Знахідка на все життя

…Наступного дня рибалки приладнали дивовижну дерев’яну фігурку-вітровказ на даху школи, звідки усім було добре видно ловця вітрів. Згодом його назвали просто Вітродуєм. Відтоді у рибальському селищі Вітродуй перший зустрічав ранкове сонце, перший помічав рибальські човни, що прямували до берегів, а окрім того, завжди у липневу спеку і в хуртовину стеріг азовські вітри. І ледь легенький війне — він тієї ж миті поверта обличчя назустріч вітрові та ще й руку простяга.

З високої вежі деркулівської школи Вітродуєві було видно все селище. Ондечки довгою стрічкою розтяглися білі хатки рибалок, широчезне рибзаводське подвір’я, на рейді погойдуються човни. Бачив Вітродуй і вузеньку стежку-доріжку, що звивалася поміж очеретами. Це і був єдиний шлях, який з’єднував селище рибалок з материком. Далеко-далеко, аж на небокраї, синіли стрімкі кручі. Там кінчалися очеретяні хащі і розливалося безкрає море пшениць та соняхів. Звідти восени Вітродуй зустрічав холодного вітровиська-трамунтана, який на своїх крилах приносив до моря азовську зиму, часом з лютими морозами, завірюхами, а бува, й з січневими зливами та громовицями.

Недремний Вітродуй бачив, як ранком, коли над неспокійними морськими хвилями спалахнула червона зоряна смужка, з хат виходять рибалки.

Коли Вітродуй безсило опускав руки — вітер відпочивав. У такий час можна не поспішати у море, бо навіть дітлахам відомо, що, коли море дзеркалом заблищало, риби не шукай.

Та не довго спочиває море. День-два постоїть Вітродуй по команді «струнко», а потім, дивись, знову повертається. Та ще й руку назустріч сонцю простягне.

У селищі починається загальне пожвавлення. Лунають радісні вигуки:

— Дідуган сонце нюхає.

— Левантом запахло!

Один перед одним поспішають у море човни, сейнери. На рибзаводі метушня.

Левант — рибний вітер.

Левант — годувальник.

Східний — скажений вітер. Налетить, ураз розбурхає море, і тоді з пінястими хвилями пливуть до північних берегів з казково багатою рибою Таганрозької затоки косяки неповоротких сул і величезних білуг та осетрів. Риба завжди пливе за вітром. А тому рибалки прощають вітрові-розбишаці шкоду, яку він часом завдає людям: то баркас перекине, а то, дивись, і причал розтрощить — одні трісочки на берег викинуть хвилі. Особливо лютий зимовий левант. Але тільки він вгомониться, як Вітродуй одразу повертає руку на захід: звідти починає дути вітерець, який азовські рибалки називають пунентом.

Влітку цей вітер приносить з далекої Атлантики важкі чорні хмари. Тоді над морем шаленіють грози, і цей же вітер завертає рибу у Таганрозьку затоку. А коли засяє, вигляне сонце, деркуляни, по-святковому одягнені, не кваплячись чимчикують до улюбленого дуба. Під крислатим гігантом у літню спеку можна випити кухоль холодного пива, послухати і самому розповісти якусь оповідку. Рибалки вміють розповідати. Лише про того ж деркулівського дуба скільки можна почути!