Джури і підводний човен
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Серия: Джури #3
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-015-2
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Джури і підводний човен». Краткое содержание книги:
У цьому романі Володимир Рутківський знову постає блискучим оповідачем і чарівником слова.
На тебе, любий читачу, чекають неймовірні пригоди, шалені звитяги і нові відкриття.
Разом з героями роману ти оборонятимеш Київ, перепливеш неприступні дніпровські пороги, розвідаєш таємниці підземної Хортиці, штурмуватимеш Очаківську фортецю.
Ти також дізнаєшся, як Санько допоміг Грицикові стати непереможним воїном-характерником, чому Демко Дурна Сила знову змінив своє прізвисько, і як Телесикові з Чорториєм вдалося винайти підводний човен і перепливти на ньому Чорне море. А небезпеки… На те вони й небезпеки, аби їх долати.
На жаль, чудовий художник нашої трилогії Максим Паленко так перейнявся характерництвом, що в пошуках нових вражень вирушив у суворі козацькі мандри, у яких зламав собі руку, і не встиг у призначений час завершити всіх ілюстрацій...
А от дід Кібчик не злякався. Хіба що спочатку, коли межи очеретів промайнуло щось незвичайне, серце його стріпнулося і вдарило на сполох. Проте дід тут-таки збагнув, що коли доводиться жити з такими непогамовними жевжиками, як Телесик та його ватага, то треба бути готовим до всього. Навіть до появи нечистої сили. Тож він відклав ціпка, по якому мережив візерунки, відкашлявся і грізним голосом почав:
— А що вона за така нечиста сила? Ану. виходь! Виходь, кому кажу!
Проте ніхто з очеретів перед дідові очі з’являтися не квапився.
— Кому кажу? — підвищив дід голос. — Ану, виходь, бо гірше буде!
Ця погроза подіяла.
Нечиста сила повільно, начебто її тягли на орчику, вигулькнула з-за кущів. Як і гадав дід, це були хлопці з Телесикової ватаги. А от позаду…
Позаду чеберяла якась страшна триголова почвара.
Дід Кібчик посміхнувся у сиву бороду. То воно звіддалік було страшно, а поблизу — аж ніяк. Середня голова, схоже, була плетена з вербових прутів і обтягнута шкірою. Решта голів були простими воловими міхурами. Щоправда, якісь умільці розмалювали їх так, що на них і справді не можна було дивитися без остраху.
— Ану, зніми цю машкару, — наказав дід почварі. — Зніми, кажу!
Та слухняно зірвала з плечей свої три голови і виявилося, що під ними ховалася всього одна голова, Телесикова.
Дід повертів голови в руках. Вони кріпилися на одній дошці. Посередині — дірка, куди пролазила Телесикова голова. До дірки була прилаштована маска з верболозових прутів. Решта голів були приклеєні.
— Навіщо воно вам? — поцікавився дід. — Добрих людей лякати?
— Не добрих, діду, — заперечив Івасик. — Це ми для хлопців зі степу. Бо ж вони скоро нам на шию сядуть…
— Вам? — здивувався дід. — Щось не віриться…
Раптом він замовк і почав щось наслухати. А тоді гукнув:
— Ждано, хіба ти не чуєш, як Микулко плаче? Мабуть, їсти хоче…
— Та біжу, біжу! — почувся від річки веселий голос і за мить з-за кущів вигулькнула розпашіла Ждана. Її руки були по лікті в риб’ячій лусці. За Жданою видибав Демко з добрячим осетром на плечі.
— Оце, діду, на юшку, як ви веліли — сказав він. Тоді побачив дошку з головами, і очі його спалахнули з цікавості.
— Ого! — вигукнув він. — Це що?
— То я для себе, — відказав Івасик. — Татарчуків лякати.
— Ну, і як — злякалися?
Хлоп’ячі обличчя зарясніли посмішками.
— Ого! Дременули так, що за ними й на коні не вженешся!
А дід додав:
— Дурнею займаються. Загадай-но їм краще якусь роботу. — І подався туди, де вже вдоволено мурмотав Микулко.
Демко, лишившись з хлопцями, звелів Івасикові знову одягти дивовижу. Довго крутив її, захоплено прицмокував. А тоді, крадькома озирнувшись у той бік, куди подався дід, попрохав:
— А для мене можете зробити таке? Тільки щоб не з міхурів.
— Навіщо воно тобі? — запитав Телесик. — Тобі й довбні достатньо.
— Е, не кажи. Я чого колись до полону втрапив? Татарюки тоді приловчилися і накинули мені на шию аркан. А коли я буду триголовий, то аркан зніме ці голови, а моя лишиться при мені. Зрозумів? — І Демко широко посміхнувся на думку, що виявився метикуватішим за цих витівників. Івасик закивав головою.
— Зробимо. Але це займе не один день, — попередив він. Зненацька очі його лукаво зблиснули і він нагадав: — Тільки ж дідо велів тобі загадати для нас якусь роботу.
Демко знову проявив усю свою винахідливість:
— А це хіба не робота? — хитро сказав він.
ДРУЗІ ДИТИНСТВА
Староста черкаський гнав коня вчвал. Десяток козаків ледве встигали за ним. Один лише Грицик на вигуляному степовому конику тримався поруч.
— Кажеш, назвався Менгизом? — запитав Глинський.
— Так, князю, — відказав Грицик.
— Як ви на нього вийшли?
— Ми, князю, саме їздили над Пслом по аулах. Хотіли дізнатися, що сталося з хлопцями, які помагали мені під Комишнею. І от перед Пслом завважили, як ватага татарських кайсаків налетіла на якусь валку. Ну, ми й вирішили втрутитися. Але трохи запізнилися — кайсаки вже добивали останніх. Щоб ніхто нічого не міг сказати… — Грицик шмагонув свого коника, бо навіть він почав відставати від княжого оґира. — Гадаю, що потім все збиралися звернути на нас, дніпрових козаків. А може, й на тебе.
Богдан Глинський нетерпляче повів на ті слова плечем. Запитав:
— А як він сам? Що кажуть знахарі?
— Та кепсько. Його кілька разів поранили. Коло нього зараз наш Санько чаклує. Той Менгиз, князю, наполягав, аби його до тебе в Черкаси доправили, але Санько заборонив. Каже, що такої дороги він не витримає.