Вода з каменю. Саксаул у пісках

— Виходить по–вашому, що ті православні українці на Сході — зовсім інший народ?

— Зовсім інший, — категорично відрубав Василевський.

— Ні, пане радник, так не є. Роздерли Польщу сусіди із земель примежних, але ж вона одна. Розшматували й Україну, та вона єдина…

Василевський глянув на Маркіяна і аж стрепенувся, побачивши на його обличчі, в заціплених губах і вилицях непохитну впертість, і подумав з насторогою: «Русинський Копітар, Караджич, Коллар?»

Коні звернули вправо на золочівську дорогу, під гору йшли поволі, сповільнився ритм розмови і зміст її змінився теж — начебто обидва мовчки домовилися не зачіпати більше дразливої теми.

Попереду, праворуч, спиналися під круту гору закожушені густим інеєм терасові сади; від стрижених кущиків унизу аж до високих пірамідальних тополь тильного замкового муру вони піднімалися, мов хвиля могутнього прибою, що застиг раптом, замерз та, натужуючись допасти–таки до підмурів'я замку, тремтить, труситься й порошить інеєвим голкопадом.

Василевський знав історію Підгорецького замку, він знав історію всіх твердинь в Галичині; Маркіян зацікавився, радник охоче почав розповідати. Так, Ренесанс першої половини XVII століття. Колиска Яна Соб'єського, тут його хрестили, а народився він в Одеському замку…

— Хмельницький брав Підгорецький замок? — запитав Маркіян.

— Було таке… То епізод, Маркіяне. Обидва замки належали королеві, потім перейшли в спадок його синові, а той продав їх родині Ржевуських. Одеський — Станіславу, а Підгорецький — Вацлаву. Вацлав зробив замок справжньою скарбницею культури: скупив сотні картин — Рубенса, Ван Дейка, Тіціана, Рембранта, Караваджо, львівського митця Петрановича, підгорецьких майстрів, зібрав кілька тисяч книжок. Та, невпосидний і баламутний, він віддав усе це добро племінникові Леонтію, а самого понесло десь аж у арабські країни. Кажуть, вернувся звідти, ходить у тюрбані, дивакує, бавиться у Запорозьку Січ у Саврані… Леонтій пропадає то у Варшаві, то в Кракові, а щоб замок був під наглядом, то спровадив сюди якогось свого родака Едмунда…

— Хто ж він такий, Едмунд?

— Та ніхто, виродок. То п'є, то оплакує на людях колишню польську могутність, то надовго замикається в замку, і ніхто не знає, що він там робить, кажуть — щось пише, то скликає до замку пройдисвітів, а тоді книги й картини пливуть чортзна–куди. Словом, добродушний меланхолійний злочинець, якому місце в божевільні.

Бричка зупинилася перед костьолом, що виступив з–поміж столітніх лип величавим портиком на корінфських колонах; навпроти костьолу, по другий бік дороги, потягнулася до кручі, над якою зіп'явся двома вежами замок, обсаджена грабиною алея.

У глибині алеї перед в'їзною брамою метушилися слуги біля відкритого запряженого повоза: вантажили на нього скрині й збиті з дощок великі прямокутні пачки; візник стримував коней, готових рушити, слуги прив'язували пачки шнурами до полудрабків.