Писар Західних Воріт Притулку

— Куди йти? — рішуче спитав свого супутника-шахрая, чию підозрілу зовнішність прикрашала жовто-зелена шовкова хустка на шиї. Той подивувався раптовій зміні у жовторотій здобичі, яку збирався продати в солдати у першому-ліпшому місці, де беруть рекрутів, й відказав іронічно:

— Куди очі дивляться!

Власне, очам не було за що зачепитися, а обрій заволокло туманом. над яким здіймалось бліде сонце, що згодом сліпитиме очі. Ганс відвернувся від сонця і пішов вліво. Від яскравого світла йому завжди боліла голова…"

Свічка догоріла, а в потемках Симеон не знав, де шукати нову, бо ж він жив не тут. Власне, свічка з’їла кисень у хаті, підготованій до зими, з наглухо зачиненими вікнами. Рами аж були слизькі, бо вже не вбирали вологу через те, що надворі було зимно, а в хаті парко. Треба менше палити. Яків жив у теплих краях, а йому, Симеону, до холоду не звикати, хоча від постійної вологої присутності озера, часом викручує руки й ноги. Він ліг на ліжко, де вчора ще спав Яків, накрився своїм старим сукняним плащем. Книга спустошила його і не хотіла вступатись У голові борсались слова, самі вибудовувались у рядки та сторінки, наче він продовжував її писати. Сніг усе засипав і щось треба було починати заново.

— Tabula rasa, — прошепотів Симеон.

Якби книга не збурила його свідомості, якби не сліди напруження, що лишились після відходу Якова, він написав би на цій чистій дошці єдине слово — озеро, і поринув би у сон. Але білий неторканий сніг захопили демони, котрі зводять мандрівників та інших необережних хлопців з розуму. Запізно він збагнув, що для таких як він, мешканців Притулку, які вирішили, що їм дуже пощастило, книги з магічної бібліотеки можуть стати дірою, проломом у той світ, і врешті втягнуть туди на поталу сум’яттю, зневірі, сумнівам. І це найчастіше траплятиметься вночі, коли чоловік геть безборонний.

Він разом з Гансом і харцизякою Ріхардом здалеку прийняв дах напівзруйнованої романської церковці за цілий маєток, де можна було зіграти якусь роль: мандрівного купця, и кравця, ветеринара чи зубожілого дворянина, що втік з турецького полону. Та після виснажливої подорожі, коли доводилося вгрузати по пояс у снігу, дерева виявились єдиними орієнтирами, що залишились після тридцятилітньої війни та пошестей. Якісь дрібніші речі, що могли б знадобитися або засвідчити події минулих літ, сховав товстий сніговий покров. Ганс цього не знав, а його супутник не відчував жалю до кістяків, що спочивали без християнського обряду з заліпленими снігом очницями. Йому навіть на думку не спадало подібне. Він був живий-живісінький і не вірив у пані з косою.

Але Симеон бачив задрапіровану руїну, його охопила безмежна туга, а ті дві істоти, котрі безтурботно прямували до гарячого пекла, злились для нього в одну скорцюблену постать, що почувала кожною клітиною голод. холод і глибинний страх Ось вона увійшла до церкви з уламками зотлілих лав, викресала вогонь серед сміття, схилилась над ним, відігріваючи замерзлий хліб і пляшку вина, наче готуючись до причастя. На стіні висіло дерев’яне розп’яття, закутане саваном павутиння, більше схоже на суху гілляку, ніж на зображення Бога, якому поклонялися схід і захід Європи, а тепер ще й Америка.