Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
Жінка відчула приплив упевненості. Почитавши коментар до значення та пройшовшись думкою по заплутаних стежках, котрими він вів її, вона дісталася до фрази: «Прямий шлях-це гора; це поворот убік; це камінці, двері та проходи».
Доводилося здогадуватися. Слово «проходи» нагадало Мері про загадкове віконце в повітрі, крізь яке вона пройшла до цього світу, а перші слова, здається, вказували на те, що їй слід іти вгору.
Водночас спантеличена та підбадьорена, вона поклала в рюкзак книгу та палички й вирушила стежкою вгору.
Чотири години по тому доктор Мелоун усе ще підіймалася вгору. Було спекотно, і вона дуже втомилася. Сонце вже наближувалося до горизонту. Стежка, якою вона йшла, кудись зникла, і шлях ставав дедалі складнішим — доводилося оминати великі валуни та обережно ступати по каменях меншого розміру. Ліворуч від неї було урвище, далеко внизу можна було побачити у вечірньому серпанку оливкові та лимонні гаї, занедбані виноградники та покинуті вітряні млини. Праворуч височіла розкришена часом вапнякова скеля, до підніжжя якої вів кам'янистий насип.
Мері втомлено поправила рюкзак і поставила ногу на наступний гладкий камінь — але зупинилася, так і не перенісши на неї вагу свого тіла. Промені вечірнього сонця на мить вихопили дещо вельми цікаве, і жінка, прикривши очі від сліпучого сяяння вапняку, спробувала знову відшукати це місце.
Нарешті їй пощастило: вона побачила щось схоже на скляну шибку, що висіла прямо в повітрі, але те скло не створювало сонячних зайчиків — це була просто квадратна пляма, що чимось відрізнялася від усього довкола. Мері згадала, що їй підказала Книга Змін: поворот убік, камінці, двері та проходи.
Віконце було схоже на те, крізь яке вона пройшла на Сандерленд-авеню. Вона побачила його лише завдяки вечірньому світлу: якби сонце стояло бодай трохи вище, вона, імовірно, не помітила б проходу.
Охоплена цікавістю, Мері наблизилася до клаптика повітря: часу роздивитися вікно на Сандерленд-авеню в неї не було, адже їй треба було якнайшвидше пройти крізь нього. Але це вона оглянула докладно: торкнулася його краю, обійшла його та побачила, що з другого боку воно невидиме, звернула увагу на абсолютну різницю між цим і тим боком… Її розум ледь не кипів від збудження — хіба такі речі можливі?!
Хоронитель ножа, котрий створив це вікно ще за часів Американської революції, був надто легковажним і не зачинив його, але, принаймні, він прорізав прохід до місця, дуже схожого на місце в цьому світі: крізь вікно Мері побачила бік невеликої скелі. Проте ця скеля була іншою — не вапняковою, а гранітною, а коли Мері пройшла до іншого світу, то побачила, що знаходиться не біля підніжжя схилу, а майже на верхівці урвища, що здіймалося над широкою рівниною.
Тут також був вечір, і вона опустилася на землю, щоб передихнути, дати відпочинок своїм ногам та просто озирнутися.
Вона була у залитій неосяжним золотавим світлом прерії чи савані, такій не схожій на її світ. Майже вся рівнина була вкрита низькорослою травою нескінченного розмаїття відтінків — темно-жовтого, коричневого, зеленого, жовтого, золотавого та всіх проміжних кольорів. У м'якому вечірньому світлі здавалося, що степ був до самого горизонту переплетений якимись кам'яними річками зі світло-сірою поверхнею.
Подекуди посеред рівнини височіли купки з найвищих дерев з тих, котрі Мері коли-небудь бачила. Колись вона брала участь у конференції з питань атомної енергії, що відбувалася в Каліфорнії, та вирвала час подивитися на величезні секвої, але ці дерева перевищували тих велетнів принаймні наполовину! їхнє листя було цупким і темно-зеленим, а неохватні стовбури в густих променях вечірнього сонця світилися золотаво-червоним.
Нарешті у прерії, надто далеко, щоб можна було роздивитися їх краще, паслися стада якихось великих звірів. Їхні рухи чомусь здалися Мері невловимо дивними.
Вона страшенно втомилася, до того ж її мучили голод і спрага. Почувши десь неподалік дзюркіт води, вона вирушила на пошуки й менш ніж за хвилину знайшла те, що шукала: тоненький струмочок прозорої води, що витікав із зарослої мохом щілини та зникав десь унизу. Мері пила воду довго та вдячно, потім вона наповнила свої пляшки та спробувала влаштуватися зручніше — швидко опускалася ніч.
Притулившись до скелі та загорнувшись у спальний мішок, вона з'їла скибу грубого хліба та трохи козячого сиру, після чого миттєво поринула в сон.
Прокинулася Мері від того, що ранкове сонце світило їй просто в обличчя. Повітря було прохолодним, і на її волосся та спальний мішок осіли крихітні намистинки роси. Вона ще декілька хвилин полежала, насолоджуючись свіжістю та відчуттям, що вона є першою людиною на землі.