Тринадцять градусів на схід від Грінвіча
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00091-3
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча». Краткое содержание книги:
— Та вона все приховувала! Я більше як два місяці у Баренцбурзі не був, все над тим проклятим льодовиком бовтався.
— Ну, хлопчику, ти даєш! — розвела руками Анюта.
— Сам бачу… — зовсім понурився вертольотчик.
— І що ж ти збираєшся робити? — запитав Касян.
— Не знаю… Я, як з вами поговорив, до дівчат у гуртожиток зайшов, помиритися з Дунею думав. Мені, як сказали про це, я й побіг… Порадьте, Касяне Миколайовичу, як мені бути, що робить?
— Бери мішок! — рішуче сказав Касян.
— Навіщо?
— Бери! В лікарню підемо.
— Я був… До неї не пускають.
— Пустять! Пішли!
— Я її, Дуню, люблю! — говорив, ледве встигаючи за Касяном, червоний від розгубленості вертольотчик. — Я її з першого дня заміж кличу. А вона, це, каже, в тебе, Колю, не любов, а захоплення від північної нудьги. От, мовляв, приїдемо на материк — розберемось. А чого розбиратись? Чого, я вас питаю? Мені без неї хоч вішайся! Хоч у петлю..
— В загс!
— Так тут у Баренцбурзі немає загсу.
— Знайдемо! — Касян поправив на плечі картонний ящик з листами і ще швидше попрямував через порт до сходів.
Коли вийшли на першу площадку, побачили Митрича. Баржовий сидів на кожусі теплоцентралі і, дивлячись, як вітер полоще в руці листок, посміхався тихо, заспокоєно. Він тільки-но прочитав листа від дружини.
Шулькову передали листи на пірсі. Він вже ставав на лижі, коли хтось з портових вантажників тицьнув йому ці два конверти. Шульков поглянув на зворотну адресу і процідив крізь зуби:
— От зараза! На краю світу знайшла…
Сказав тихо, думав — ніхто не почує. Але тут, ніби з-під землі, перед ним виріс перукар Арчил. Він змовницьки підморгнув Шулькову і запитав:
— Від аліментів ховаєшся?
— Та ні… Сестра… — буркнув у відповідь Семен і жовтим від махорки нігтем, мов лезом, розрізав конверт. Обидва листи були від Марфи Андріївни Шулькової з сибірського села Шульковки, що у середній течії Вітім-ріки.
В першому листі Марфа Андріївна писала: «Добридень, шановний Семене Миколайовичу! Дорогий мій і тепер єдиний мій брате, Семенку! В перших рядках сповіщаю, що ось уже третій рік не маю від тебе вістей. Чи живий ти, чи здоровий, не знаю і дуже цим тривожусь. Розказати поспішаю всі наші сумні новини, але це вже, мабуть, коли отримаю від тебе листа, а поки що напишу про одне: помер твій дядько, а мій родитель Федір Тимофійович два роки тому, на покрову. Як раз після того, як отримали від тебе листа, в якому ти писав, що вирішив завербуватися на Шпіцберген. Батько тоді сказав: одпиши йому, хай на нас не сердиться. Може, ми чого про його жону і не так думали, хай вибачає і не сердиться. Нас, Шулькових, не так багато лишилося, а рідних нам і зовсім один він, Семен Миколайович.
Спершу чекала від тебе листів, думала напишеш. Але ні, мовчиш, рік і другий минає, стривожилась я: чи не сталося з тобою якої біди? Як подумаю про тебе так — серце моє і защемить, і заболить…»
Механіку водокачки раптом згадалося вилицювате обличчя того чоловіка, котрий від народження мав прізвище Шульков. Познайомились вони в поїзді, розчавили з супутником пляшку, благо в купе крім них нікого, розговорились: померла у механіка Шулькова дружина, яку він любив більше себе, більше всього на світі. І вирішив чоловік утекти з того місця, де все нагадувало йому про неї. Сибіряк, з вигляду кремінь, а бач — не позбавлений тонкої чутливості. Хтось порадив йому поїхати на Шпіцберген. Дали адресу в Москві: Марини Раскової, 28, трест «Арктикавугілля», відділ вербовки. Зібрав характеристики, розрахувався на роботі, купив квитка до Москви і поїхав.
Хіба втримаєшся, коли такий фарт сам до рук пливе. Адже той, хто тепер носить ім'я Шулькова, добре знав ці місця, знав, що від Баренцбурга до Лонгіра навпростець — рукою подати і ніякого кордону, ніяких прикордонників нема. Тут уже Норвегія. Інша держава, інший світ.
Не встояв перед спокусою: «пришив» він супутника, забрав його документи і, дочекавшись коли поїзд влетів на міст, викинув тіло через вікно. Бачив, як ударилось воно головою об клепану ферму, як відлетіло за поручні мосту і впало у річку. Замінити фотокартку на паспорті не довге діло. Життя новоявленого Семена Шулькова тільки тут, на Шпіцбергені, потекло більш-менш спокійно, а раніше… Та що згадувати, хорошого в тому дотеперішньому житті було мало. Дитинство, отроцтво, юність — це тільки у любого Тьоми пролетіли вони безхмарно, а у потомственого дворянина Семена Гнатовича Іванова (колись Шульков носив це ім'я) все було інакше. Народився в Ростоці, жив у Лондоні, в тюрмі сидів… О, боже праведний, в яких лиш тюрмах він не сидів.