Пролог
- Автор: Скляренко Семен
- Год: 1936
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Пролог». Краткое содержание книги:
В 30-ті роки почала плідно розвиватися фантастика, про що свідчили твори В. Владка, Ю. Смолича, О. Слісаренка. С. Скляренко випробував себе і в цьому жанрі, написавши фантастичний роман «Пролог» (1936 р.).
Він мовчав. Що можна радити, коли виходу немає?
Раптом я зупинився.
— Так! — крикнув я. — Я мушу йти!
— Куди ви підете? Перше — ніч, а друге — те, що нікуди йти. Треба бути дома.
— Ні, я піду! Мені краще бути… Ні, тільки не дома.
Він не питав більше, куди і чого я піду проти ночі. Не запитав, чи повернусь я вночі, чи вранці, чи тільки другого дня, — він розумів і бачив, що не піти я не можу, а запитувати мене, куди і чого я йду — марно. Антон Сигізмундович залишився вартувати біля Стелли.
Підійнявся на шпиль гори. Сів у вагон підвісної дороги, що з’єднує шпиль гори з другим берегом озера.
Вагонетка швидко полетіла, — вгорі під дашком скреготав сталевий ланцюг, шпиль гори тікав назад. Я летів високо над озером, внизу горіли вогники пристаней і пароплавів. Поволі наближався берег, назустріч пливли вагонетки.
Зійшов на березі. Їхав без мети. Побачив кафе, де завжди можна випити склянку чорного кофе, де можна до самого ранку сидіти і слухати оркестр, закоханий в Шумана й Ліста. Зайшов до кафе.
У кафе було тільки двоє відвідувачів. Усе нагадувало контрастний малюнок Гросса. Двоє відвідувачів сиділи в куточку під пальмою хамерапс. Я сів недалеко від них. Ні з ким було розмовляти.
Сидів, пив маленькими ковтками кофе, байдуже спостерігав життя навколо.
Відвідувачі: один — сухорлявий, чорний, другий сидів, повернувшись до мене спиною. Вони розмовляли, я дослухався до їхньої розмови.
— Народився я, — казав той, обличчя якого я не бачив, — недалеко звідси, в селі, на березі річки. Добре знаюсь на рибальстві, човнах, мені відомі звичаї рибалок і матросів. Багато рибальського ще й досі є в мені, бо діжка завжди пахне оселедцем.
Голос оповідача здався мені дуже знайомим.
— Ще коли я був малим, — продовжував він, — то доводилось мені спостерігати цікаве явище. Є в липні та серпні такі вечори. Уявіть собі — теплий липневий вечір, м’яке, вечірнє, фіолетове освітлення, золотий батіжок хмар над горами, рівне плесо води відсвічує срібним блиском, як крило літака.
І от раптом такого вечора над водою з’являється немов біла хмарка, падає на воду пластовень снігу. Той пластовень — мільйони білих метеликів, таких ніжних і тендітних, що до них боязко доторкнутись навіть жіночими пальцями. Метелики літають над водою, хмара застилає всю річку. Летять метелики на вогонь, на коси, на остроги, де рибалки кладуть багаття. Летять метелики і палять свої крильця. Загибають у вогні.
Пізніше, коли повійне над річкою прохолодний вечірній вітрець, не видно над водою жодного метелика. Годину політали вони, і немає їх. Ні того вечора, ні другого дня — немає метеликів. Знову, може, видасться вечір, коли з’явиться на кілька годин метелик, і знову його немає.
Не кидай мені обвинувачення, що я романтик, лірик, закоханий у метеликові вечори. Цього не було; я тоді жив між вантажниками, між матросами, а в такому оточенні про романтику й любов думаєш мало. Жив я іншим, тяжко ми всі працювали, і ніколи було думати про метеликові вечори. Літають — нехай літають. Зникли метелики — і чорт з ними!
Уже пізніше, коли я почав орудувати мікроскопом, я поклав метелика під скельце. І тоді я побачив, що в нього немає органів їжі. Вони в нього тільки намічені. Метелик народжується, але він ніколи не їсть. Якесь справді ефемерне життя. Народжується, живе кілька годин і тільки для того, щоб полюбитись.
Вечори, коли метелик з’являється над річкою, — це вечори любові. Народження для любові. Таке життя цих метеликів-ефемер.
Мене зацікавила розмова, я уважно прислухався.
— Да, — сказав чорнявий. — Цікаво! І дуже красиво! Народитись, щоб полюбити липневого теплого вечора. Так тепло! Красиво!
Тоді я втрутився в їхню розмову. В кафе було тихо, музика не грала.
— Мене зацікавила ваша розмова, — сказав я, не підводячись з місця. — Дозвольте вам зробити кілька запитань, що випливають з неї. Я уважно слухав вашу розмову. Надзвичайно красиво. Та, наскільки я вас зрозумів, вона наводить на деякі міркування. От тільки що ви сказали, що все це дуже красиво?
— А хіба ні? — почув я відповідь. — Хіба це не красиво? У нас, у людей, мерзотою обплутали любов. У нас як любов, так і сварка, ревнощі, переслідування, неспокій або й хвороба. За куций момент любові доводиться розплачуватись роками. А часом і цілим життям. Тут же зовсім інше. Народився метелик тільки для того, щоб полюбитись. Немає нічого прикрого, лихого в цьому.
— Так, — сказав я. — Ефемерне життя вас приваблює. Ви знайшли в ньому багато гарного. Хоч я думаю, що є багато негарного і в житті ефемер. Є, напевне, ревнощі, зрада, незадоволення. Але одно безперечно: їхнє життя — любов.