Острів Дума

— Щось мені здається, ви мене піддурюєте, містере Ваєрмене.

Він розреготався.

— Насправді я прочитав про додавання меду в одній з кухонних книжок міс Істлейк.

— Це та леді, з якою ви сюди виїздите вранці? Та, що в кріслі-візку?

— Вона.

Не добираючи слів — мені перед очима так і стояли оті її величезні сині кеди, що вона ними впиралася в хромовану приступку візка, — я бевкнув:

— Наречена Хрещеного Батька.

Ваєрмен роззявив рота, його зелені очі розкрилися так широко, що я мало не почав вибачатися fauxpas[113]. Ось тоді-то він і почав реготати по-справжньому. Це був не сміх, а те дике ревіння, яке трапляється в тих рідких випадках, коли щось невловиме прослизає крізь усі захисні бар’єри, поціляючи в самісіньке серце почуття гумору. Він затрясся всім тілом, а коли помітив, що я не второпаю, чим його так зачепило, зареготав ще дужче, аж почало гойдатися його чималеньке черево. Намагаючись поставити на столик бокал, він промазав. Той гирею впав і застряг вертикально, мов недопалок у високій урні з піском, що їх колись ставили біля ліфтів у вестибюлях готелів. Це тільки додало йому сміху, він показав пальцем на бокал.

— У мене б не вийшло так точно, аби я цілився, — промимрив він, і тут його знову прорвало, регіт накочувався хвилями, він трясся на стільці, тримаючись одною рукою за черево, іншою за груди. Раптом мені згадалися рядки з читаного у школі вірша: «Люди не фальшують конвульсій, не імітують судоми[114]».

Я й сам посміхався і гиготів, бо веселість такої напруги заразна, навіть коли не розумієш сенсу жарту. А падіння Ваєрменового бокала, з якого не вилилося жодної краплі... так, це було забавно. Ніби гег з якогось мультику про Марафонця[115]. Але ж не міг тільки сам цей бокал стати джерелом веселощів Ваєрмена.

— Я щось не второпаю, вибач, але мені...

— Та це ж саме воно, те, що й є насправді! — схлипнув Ваєрмен, аж заходячись реготом. — Вона і є кимось на кшталт того, що ти сказав, у тім-то й сенс! Тільки, звісно, вона дочка, дочка Хрещеного Батька-а-а...

Він безупинно хилитався збоку вбік та вперед-назад — ніякої імітації, найсправжнісінькі корчі — отут-то врешті його стілець з лунким хрускотом і здох, спершу подарувавши обличчю Ваєрмена вираз щирого здивування, а слідом і скинувши його самого на пісок. Падаючи, він зачепив рукою стояк парасольки й перекинув стіл. Порив вітру підхопив парасольку і, напнута, мов вітрило, вона потяглася за вітром вздовж пляжу. Я зайшовся реготом не від здивованого виразу у вибалушених очах Ваєрмена, коли його намагався хапнути своїми смугастими щелепами розвалений стілець, і не від того, як він барилом покотився на пісок. Ба навіть не від пригод столу, котрий втікав, зваблений парасолькою. Найсмішнішим видався мені бокал, що так і залишився непорушно стирчати в нього під боком — між лівою рукою і тулубом.

Мені знову згадалися мультики про Марафонця — крижаний чай корпорації «Акме»[116]. Біп-біп! Авжеж, заразом пригадався й кран, котрий через поламаний біпер, що не вмів робити біп-біп, наробив мені лиха, і тут же я побачив себе Вайлі Койотом в кабіні мого розчавленого пікапа, очі вирячені від здивування, обтріпані вуха стирчать у різні боки, а з їх кінчиків куриться дим.

Отут вже й мені настав гаплик. Я почав реготати так затято, що аж покотився кубаря зі свого стільця, гепнувшись на пісок поряд з Ваєрменом... проте також не поворухнув бокал, котрий так і стирчав абсолютно вертикально, мов недопалок у піщаній урні. В мене вже не було сили реготати, але я реготав. Сльози бігли мені по щоках і світ почав танути в очах від дефіциту кисню в мозку.

Ваєрмен, не перестаючи підвивати, поповз накарачках за своїм втеклим столом. Простягнув руку, намагаючись вхопити його за ніжку, але стіл відплигнув далі, ніби відчувши наближення ловця. Ваєрмен зарився лицем у пісок і, відпльовуючись, не переставав сміятися. Я перекотився на спину й хапав ротом повітря, ледь не зомліваючи, але не в змозі припинити регіт.

Отак я й познайомився з Ваєрменом.