Пристрасний коханець
- Автор: Гретковская Мануэла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3387-0
- Переводчик: А. С. Павлишин
- Жанр: Короткие романтические романы
Электронная книга - «Пристрасний коханець». Краткое содержание книги:
«Пристрасний коханець» — оповідання про любов. Вони написані надто відверто, герої і думки не мають щось приховувати. Оголені почуття, тіла, душі. І пристрасть, що здатна перетворити людину на жалюгідну істоту, як це завжди буває, коли у житті переплітаються любов, надія і зрада.
Навіщо я грабалася в чужій брудній білизні? У Колдунова я заробляла достатньо багато, але він мав свої дивацтва і настрої. Упродовж секунди, без жодного приводу, він умів перетворитися з добродушного дідуся на примхливого дідугана. Я боялася, що він мене викине, от так собі, з боярської фантазії.
Гроші не були моїм богом. Я купувала за них хліб повсякденний, і нічого більше. Скромне життя самотньої жінки. Одяг із крамниць уцінених товарів. Тільки взуття мусило бути порядне, доброї фірми. Дешеве через тиждень розсипалося, втрачало фасон. Я ходила в кіно, купувала газети, але покинула пити каву у бістро й палити.
Перед самою виплатою повторювався один і той самий сон: я стою в черзі, у велетенському будинку. Переді мною чолов’яги в костюмах із течками, які увесь час поспішають. Врешті я доходжу до князя, котрий уділяє причастя. Він виймає з чаші блискучу облатку, кладе мені на язик. Я намагаюся ковтнути її і давлюся, випльовуючи монету. Люди навколо ковтають дані їм гроші. Дехто стає навколішки і ревно молиться. Монета виходить їм з потилиці, яка й не потилиця зовсім, а скарбничка, що розростається в металевому ореолі.
Колдунов погано переносив зиму. Уже восени в нього бували приступи меланхолії. Від нього відгонило алкоголем, сльозилися очі. Він наказав читати йому по черзі романи та Біблію.
— Якої ти конфесії? — спитав він дражливо.
— Католичка, — відповіла я. Він же знав.
— А я тобі скажу, що все це викрутаси. Католицтво, протестантизм. Дорога християн до Бога рівна, як процесія. А попереду несуть ікону, — змахнув він рукою і мало не побив порцелянового горнятка, зачепивши його сигнетом. — Кажи, що хочеш. Я довго живу, багато бачив. Мою родину вистріляли більшовики, але я не втратив віри. А жерці, пастори, ксьондзи — всьо равно. Вони обожнюють під машкарою релігії самих себе.
— Попи також?
— А ці чим кращі? Тільки ікона є знаком Божим на землі, дзеркалом святості, — декламував він.
Я втямила: Колдунов вірував у ікону. Він не був релігійним, він був віруючим.
Князь схопив горнятко і хапливо ковтнув гарячий чай. Я знала, що коли він так вип’є чай, то до кінця вечора промовлятиме. Отож відклала книжку. Він налив собі ще з електричного самовара. Щось знайомо задзеленчало. Зрушена штучна щелепа Колдунова почала стукати об порцеляну. Він втягнув її разом із рештками окропу.
— В образі найважливішим є світло. Світлом душі є очі, отож найважливіше — погляд. Ікона дивиться. Очі Христа, святих із ікони наскрізь прошивають тобі душу. Спершу дошка, — Колдунов відтяв її руками з повітря. — З дошки стікає живиця. Це сльози святого дерева, на якому повис Господь наш. Кожне дерево в Росії містить в собі ікону, яка росте всередині, плаче під корою. Побожний митець бачить відтиснуті в дереві знаки і обмальовує їх воском та фарбами для незрячих духом. В іконі сходяться разом зазвичай відокремлені добро, краса, любов. Та йди вже, нарешті, — нетерпляче вибухнув він. — Завтра не приходь. Через тиждень, у звичний час. Вранці і пополудні я прийматиму людей. Я втомився. Іди вже. — Він навіть не глянув на мене. Чекав, аж поки я не закрию за собою двері.
Кого приймав Колдунов? Гостей? Партнерів по бізнесу? Напевне він зустрічався із отцями з церкви св. Сергія у XII дільниці. Я бачила на бюро Колдунова тутешню російську газету. Велике фото і заголовок на першій сторінці: Добродій православ'я, князь Дмітрій Колдунов, допоміг відремонтувати церкву. Певне, витратив цілий маєток. Принагідні світлини, канон урочистих поз. Найкраща невелика світлина внизу: добродій розмовляє з відомим екзерцистом, отцем Михаїлом. У священика погляд з денця пекла. Він намагається посміхнутися бравому князеві і кривить уста.
Інженер — Ілончин чоловік — сказився. Він прогнав усіх її знайомих. Поміняв замки у дверях, номер телефону і сказав, що або вони провадять нормальне подружнє життя, або притулок. Я зателефонувала їй у видавництво. Вона вдавала щасливу і запрацьовану. Відразу перейшла на французьку. Видко, їй було легше викручуватися і брехати цією мовою. «Ah, mа chere, ми обов’язково мусимо зустрітися. Бла, бла, бла. Я зателефоную, багато роботи. Бла, бла, бла». Я хотіла розпитати її про Колдунова, його подружжя, але відклала слухавку. Нічого не довідаюся. Та це й не так важливо. Важливіше, що я втратила приятельку.