Синхрон

Міранда сидить перед телефоном, винна. Ось вона знову дала Йозефові привід, але до чого? Чому окуляри падають мені до вмивальника, чому Йозеф і чому світ, о Боже, це ж неможливо. Невже у Відні немає інших ресторанів? Невже Йозефові конче було йти з нею до «Римського Цезаря»? Чому Міранда мусить плакати, чому мусить мешкати в темній печері, йти вздовж книжкових полиць, притулятись обличчям до книжкових корінців та ще й до всього натрапити на «De l’Amour». Після перших здоланих із надзусиллями двадцяти сторінок паморочиться голова, вона глибше вгрузає у крісло, книжка на обличчі, й перекидається з кріслом на підлогу. Світ почорнів.

Оскільки Міранда знає, що окуляри впали до вмивальника невипадково, оскільки вона мусить кидати Йозефа і ліпше кине його з власної волі, то починає підводитись. Вправляється в перших кроках на шляху, який веде до кінця, що вона його констатуватиме одного дня, сліпа від страху. Про те, що вона зводить Йозефа з Анастасією, вони не повинні знати, а Стасі тим паче, а тому вона мусить вигадати якусь історію для всіх, якусь стерпнішу й гарнішу, ніж справжня: тож їй на Йозефові ніколи не залежало, оце найважливіше, вона вже починає вивчати цю роль. Йозеф — приємний, добрий, давній друг і не більше, і вона буде рада, вона вже давно знала. Вона лише не знає, що ті двоє насправді роблять і які в них наміри, як далеко у них уже зайшло і на який кінець вони її прирекли. Міранда телефонує до Ернста, і через кілька днів він, підбадьорений, розмовляє з нею телефоном. Зі Стасі вона прохоплюється кількома незрозумілими натяками, тоді невиразними ствердженнями: Ми з Ернстом, я б так не сказала, ні, а хто так каже? Ні, щоб цілком кінець, та це ж, я тебе прошу, тобі ж я можу, завжди було щось більше, ніж просто так собі, як то часто буває, ти ж розумієш… І щось мурмоче, ніби вже й так забагато сказала. Спантеличена Анастасія довідується, що Міранда досі крутить з Ернстиком і про це знову ніхто ні сном ні духом у цьому місті, де начебто всі про всіх усе знають.

Міранда домовляється зустрітись із Стасі і влаштовує все так, щоб та побачила її з Ернстом перед входом до будинку, починає цілувати нерішучого, зніяковілого Ернста та, цілуючи і схвильовано сміючись, запитує, чи він ще не забув, як відчиняються в неї вхідні двері.

Стасі обговорює з Йозефом у всіх деталях сцену перед дверима. Вона все виразно бачила. Йозеф реагує небагатослівно, він не має бажання розмірковувати з Анастасією про Міранду в Ернстикових обіймах перед входом до будинку. Йозеф переконаний, що для Міранди існує тільки він, але наступного ранку, коли вже приготував Анастасії сніданок, настрій у нього покращується. Вважає, що нічого страшного не сталося, так навіть ліпше, а Анастасія таки має проникливий розум і пильне око. Він змириться з думкою, що Міранді потрібні інші чоловіки, що Ернст зрештою навіть краще їй пасує, вже хоча б через спільні інтереси, і навіть уявляє її з Берті або й з Фріцом, який так її паплюжить лише тому, що завжди діставав відкоша і був би не проти, якби вона тільки схотіла. Йозеф відкрив у ній нові привабливі сторони, досі йому невідомі, і оскільки Анастасія знову заводить про це мову, він майже з гордістю констатує, що Міранда вміє розтрощити все вщент, каменя на камені не залишить.