Шляхи свободи. Зрілий вік

V

«Арханґел»! Марсель позіхнула, трохи підвелася, струснула головою, й це була її перша думка: «Сьогодні ввечері прийде Арханґел». Вона любила ці таємничі відвідини, та сьогодні думала про них без утіхи. У повітрі довкруг неї витав жах, полуденний жах. Вщухла спека тепер наповнювала кімнату, вона вже відслужила своє надворі, а тут залишила тільки сяєво у бганках штори і чаїлася там, інертна і зловісна, як доля. «Якби він знав, такий чистий, то я викликала б у нього відразу». Вона сіла на краю ліжка, як напередодні, коли Матьє голісінький сидів напроти неї, і з понурим виразом обличчя дивилася на великі пальці ніг, а вчорашній вечір, неначе примара, стояв поруч, зі своїм мертвим і рожевим світлом, як остуджений запах. «Я не змогла… не змогла йому зізнатися». Він сказав би: «Гаразд! Все владнається», з тим веселим і хвацьким виглядом, з яким ковтають ліки. Вона знала, не змогла витримати це обличчя; слова застряли у неї в горлі. Вона подумала: «Полудень»! Стеля була сіра, мов досвіток, та вже стояла полуденна спека. Марсель засинала пізно і перестала впізнавати вранішню пору, часом їй здавалося, ніби її життя спинилося одного разу пополудні, ніби воно було собою вічним полуднем, що звалився на речі й предмети, дощовим, безнадійним і таким уже марним полуднем. Надворі стояв білий день, видніли світлі вбрання. Матьє крокував десь там, знадвору, без неї, в живій і веселій куряві днини, що розпочалася без неї й уже мала якесь минуле. «Він думає про мене, він метушиться», без дружнього почуття подумала вона. Вона була роздратована, позаяк уявляла собі це важке співчуття під яскравим сонцем, це незграбне і діяльне співчуття здорової людини. Вона почувалася млявою і вогкою, ще геть зануреною в сон; на голові немов би тяжіла сталева каска, в роті відчувався присмак хмелю, у боках млявість, а під пахвами, на кінчиках чорних волосин, перлини прохолоди. Її трохи нудило, та вона стримувалася: її днина ще не розпочалася, вона була тут, поруч з Марсель, у несталій рівновазі, один необережний порух, найменший жест міг призвести до того, що вона обвалиться, немов лавина. Вона похмуро посміхнулася: «Ось вона, свобода!» Коли прокидаєшся вранці зі щемом у серці і треба згаяти п'ятнадцять годин перед тим, як знову вкластися в ліжко, то хіба має значення те, що ти вільна? «Свобода не допомагає жити». Немов би тонесенькі крихітні пір'їнки, змащені алоєм, лоскотали в глибині її горла, а потім відраза до всього, язика судомить, губи відтягуються назад. «Мені пощастило, здається, декого нудить цілісінький день уже на другому місяці, а мене тягне блювати тільки зрання, пополудні я стомлююся, та все ж тримаюся; а мама знала жінок, які не могли зносити запах тютюну, цього ще бракувало». Вона схопилася і побігла до умивальниці; її вивернуло каламутною пінявою рідиною, що скидалася на трохи сколочений яєчний білок. Марсель вхопилася за край порцелянової умивальниці і дивилася на те піняве блювотиння: воно схоже було, радше, на сперму. Марсель криво посміхнулася і прошепотіла: «Любовний сувенір». По тому в її голові запанувала безмежна металева тиша, і день розпочався. Вона більше ні про що не думала, тільки провела долонею по косах і почала очікувати: «Вранці мене завжди нудить двічі». Відтак вона раптом пригадала обличчя Матьє, його наївний і переконаний вигляд, коли він казав: «Ми ж позбудемося його, правда», і її пронизав спалах ненависти.