Шляхи свободи. Зрілий вік
- Автор: Сартр Жан-Поль
- Серия: Шляхи свободи #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Юніверс
- ISBN: 966-8118-31-6
- Переводчик: Леонид Кононович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Шляхи свободи. Зрілий вік». Краткое содержание книги:
«Зрілий вік» — перша частина трилогії «Шляхи свободи» в якій змальовано складний шлях до усвідомлення справжньої сутности свободи.
Таксі виїхало на вулицю Ріволі, аркади Лувра важко пролітали за шибами, як великі горлиці. Було гаряче. Матьє відчував біля свого боку тепле тіло; через шкло він бачив дерева і триколірне знамено на верхівці щогли. Він пригадав одного чоловіка, котрого бачив якось на вулиці Муффтар. Досить пристойно вдягнений тип, із сірим обличчям. Він підійшов до ятки зі смаженою картоплею і довго дивився на шматок холодної печені, що лежала на тарілці, потім простягнув руку й узяв його; при цьому вигляд у нього був такий, наче це простісінька річ, він теж повинен був почувати себе вільним. Господар закричав, поліцай повів цього чоловіка, в якого був зачудований вигляд. Івіш знай мовчала.
«Вона засуджує мене», роздратовано подумав Матьє.
Він нахилився; щоб покарати її, він легенько торкнувся губами її холодних стулених вуст; він був упертий; Івіш мовчала. Піднявши голову, він побачив її очі, і його шалена втіха умить щезла. Він подумав: «Одружений чоловік, який лапає в таксі молоду дівчину», і його рука впала, мертва й мов би ватяна; тіло Івіш випросталося з механічним коливанням, наче вагадло, що відхилилося від позиції рівноваги. «От і все, — сказав собі Матьє, — це непоправно». Він згорбився, йому хотілося крізь землю провалитися. Поліцай підняв жезл, таксі зупинилося. Матьє дивився просто перед себе, та не бачив дерева; він споглядав свою любов.
Так, це була любов. Тепер це була любов. Матьє подумав: «Що ж я накоїв»? Ще п'ять хвилин тому цієї любови не існувало; поміж ними було рідкісне й дороге почуття, якому немає назви, воно не могло знайти вираз у вчинках. А він зробив учинок, який не слід було робити, — втім, ненавмисне, все сталося мимоволі. Цей порух і ця любов постали перед Матьє, як щось величезне, настирливе і вже зараз вульґарне. Тепер Івіш буде думати, що він її кохає; вона думатиме: він такий, як усі; віднині Матьє буде любити Івіш, як і всіх інших жінок, яких він любив до того. «Про що вона думає»? Вона сиділа поруч, напружена, мовчазна, й між ними був цей учинок, «ненавиджу, коли мене торкаються», цей незграбний і ніжний порух, на котрому тепер лежала безповоротність минулої події. «Вона гнівається, зневажає мене, вона думає, що я такий, як усі. А я прагнув од неї іншого», у відчаї подумав він. Та він уже не в змозі був пригадати, що ж він хотів до цього. Любов була тут, круглесенька, легка мов пушинка, з простими бажаннями і банальними підходами, сам Матьє змусив її вродитися у глибині своєї повної свободи. «Це неправда, — із запалом заперечив він сам собі, — я не хочу її, я ніколи її не хотів». Та він уже знав, що буде її хотіти: «Цим воно завжди все й закінчується, я буду задивлятися на її ноги і груди, а потім, якоїсь пречудової днини…» Зненацька він побачив Марсель, як вона лежить на ліжку, гола-голісінька, заплющивши очі: він ненавидів Марсель.
Таксі зупинилося; Івіш відчинила дверцята і вийшла надвір. Матьє не відразу вийшов за нею: широко розплющеними очима споглядав він це нове і вже старе кохання, кохання одруженого чоловіка, ганебне і потайне, принизливе для неї, вже зарання приниженої, і сприймав це вже, як щось неухильне. Нарешті він вийшов, розрахувався і підійшов до Івіш, яка чекала його біля воріт. «Якби ж то вона змогла забути». Він крадькома глянув на дівчину й побачив, що вигляд у неї суворий. «Та чи так, а поміж нами щось ніби скінчилося». Та йому не хотілося заважати собі любить її. Вони увійшли в будинок, де відбувалася виставка, не сказавши одне одному й слова.
V
«Арханґел»! Марсель позіхнула, трохи підвелася, струснула головою, й це була її перша думка: «Сьогодні ввечері прийде Арханґел». Вона любила ці таємничі відвідини, та сьогодні думала про них без утіхи. У повітрі довкруг неї витав жах, полуденний жах. Вщухла спека тепер наповнювала кімнату, вона вже відслужила своє надворі, а тут залишила тільки сяєво у бганках штори і чаїлася там, інертна і зловісна, як доля. «Якби він знав, такий чистий, то я викликала б у нього відразу». Вона сіла на краю ліжка, як напередодні, коли Матьє голісінький сидів напроти неї, і з понурим виразом обличчя дивилася на великі пальці ніг, а вчорашній вечір, неначе примара, стояв поруч, зі своїм мертвим і рожевим світлом, як остуджений запах. «Я не змогла… не змогла йому зізнатися». Він сказав би: «Гаразд! Все владнається», з тим веселим і хвацьким виглядом, з яким ковтають ліки. Вона знала, не змогла витримати це обличчя; слова застряли у неї в горлі. Вона подумала: «Полудень»! Стеля була сіра, мов досвіток, та вже стояла полуденна спека. Марсель засинала пізно і перестала впізнавати вранішню пору, часом їй здавалося, ніби її життя спинилося одного разу пополудні, ніби воно було собою вічним полуднем, що звалився на речі й предмети, дощовим, безнадійним і таким уже марним полуднем. Надворі стояв білий день, видніли світлі вбрання. Матьє крокував десь там, знадвору, без неї, в живій і веселій куряві днини, що розпочалася без неї й уже мала якесь минуле. «Він думає про мене, він метушиться», без дружнього почуття подумала вона. Вона була роздратована, позаяк уявляла собі це важке співчуття під яскравим сонцем, це незграбне і діяльне співчуття здорової людини. Вона почувалася млявою і вогкою, ще геть зануреною в сон; на голові немов би тяжіла сталева каска, в роті відчувався присмак хмелю, у боках млявість, а під пахвами, на кінчиках чорних волосин, перлини прохолоди. Її трохи нудило, та вона стримувалася: її днина ще не розпочалася, вона була тут, поруч з Марсель, у несталій рівновазі, один необережний порух, найменший жест міг призвести до того, що вона обвалиться, немов лавина. Вона похмуро посміхнулася: «Ось вона, свобода!» Коли прокидаєшся вранці зі щемом у серці і треба згаяти п'ятнадцять годин перед тим, як знову вкластися в ліжко, то хіба має значення те, що ти вільна? «Свобода не допомагає жити». Немов би тонесенькі крихітні пір'їнки, змащені алоєм, лоскотали в глибині її горла, а потім відраза до всього, язика судомить, губи відтягуються назад. «Мені пощастило, здається, декого нудить цілісінький день уже на другому місяці, а мене тягне блювати тільки зрання, пополудні я стомлююся, та все ж тримаюся; а мама знала жінок, які не могли зносити запах тютюну, цього ще бракувало». Вона схопилася і побігла до умивальниці; її вивернуло каламутною пінявою рідиною, що скидалася на трохи сколочений яєчний білок. Марсель вхопилася за край порцелянової умивальниці і дивилася на те піняве блювотиння: воно схоже було, радше, на сперму. Марсель криво посміхнулася і прошепотіла: «Любовний сувенір». По тому в її голові запанувала безмежна металева тиша, і день розпочався. Вона більше ні про що не думала, тільки провела долонею по косах і почала очікувати: «Вранці мене завжди нудить двічі». Відтак вона раптом пригадала обличчя Матьє, його наївний і переконаний вигляд, коли він казав: «Ми ж позбудемося його, правда», і її пронизав спалах ненависти.