Чарівна брама
- Автор: Лапикура Наталья Михайловна, Лапикура Валерий Павлович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-207-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівна брама». Краткое содержание книги:
І нехай вас не дивує, що ідея «Брами» виникла під артобстрілом на боснійських фронтах Першої Балканської війни, куди Лапікурів привела їхня журналістська доля, що деякі персонажі схожі на їхніх рідних дідусів і бабусь, а українське село з паралельного світу — на те, де пройшли найщасливіші роки їхнього, авторів, дитинства.
І нехай вас не дивує, що багатство, розмаїття і доброта героїв української міфології не поступається навіть всесвітньо відомому світові Толкіна. Як казав один із героїв лапікурівських повістей, чи ми не українці?
У біленькій хатці тітки Гапки чути було чиюсь голосну і гнівну мову. Дядько Яків з Охом перезирнулися:
— Одразу чути — вдома Гапка! Бабо Франю, ви перша заходьте до хати, то ж ваша подруга. Бо нас, чого доброго, не роздивиться та кочергою привітає.
Тітка Гапка сиділа на лаві, трималася за руку і голосила:
— Ой, пальчик мій, пальчик… Заходьте, добрі люди, сідайте… Ой, пальчик же мій, пальчик… Франю, дай я тебе поцілую, вік не бачилися… Ой, бідний мій пальчик!
— Що там у тебе, Гапуню? — стурбовано кинулася баба Франя. — Допомогти?
— Один уже допоміг, бодай йому! — баба Гапка витерла очі кінчиком хустки. — Бодай би йому всі так допомагали. Оце бачиш — врізала я пальця. Розпанахала уздовж мало не надвоє. Я його маззю помастила, у полотно руку запеленала, як те немовля, сиджу і бідкаюсь: «Ой, пальчик мій, пальчик!» Бо болить і смикає, і не знати, коли перестане. Ти ж, Франю, розумієш — то чужу біду руками розведу, а своїй ради не знайду.
— Правильно. Коли ти когось лікуєш, то половину його болю на себе береш. А так виходить — від себе ж і на себе.
— То я й думаю собі: хоч би хто на поміч прийшов. Аж тут отой ганцихрист Кашпір на порозі. «Я, — каже, — такий сильний знахар, що за мить рани загоюю, рубці зводжу, всяку віспу, коросту — й сліду не залишається».
— Так-таки й сліду не залишається? Ну, це вже бреше…
— Та я й сама спершу подумала: бреше! А він почав імена називати, кого вилікував. Ну, думаю, як такі люди йому довірилися, то й я можу повірити.
— А гроші він за своє лікування правив?
— Я спитала. «Ні, — каже, — я грошей не прошу, просто людям добро роблю. Але за те, тьотю, нагодуєте мене як слід, щоб сила для лікування була». Я йому борщу насипала, чарку налила. Кажу, щоб хліба й сала сам врізав, бо як же я — однією рукою? Він і врізав: хлібину навпіл, увесь кавалок сала туди, цибулину, все докупи стулив. Це нібито у заморських краях так роблять. Ну, хай буде, як у заморських. Сиджу я, дивлюся, як він те сало з хлібом наминає та борщем засьорбує, колишу свою руку: «Ой, пальчик мій, пальчик!» А він усе підмів, пальці об чуба витер: «О, каже, тьотю, є сила вас полікувати. Спіть, каже, тьотю, а ж прокинетеся, то од болячки і сліду не залишиться». Та ж же це — спати? Посеред білого дня? Що люди скажуть? А він кричить: «Спи, бабо!». Я очі примружила, він щось там пробурмотів, шапку вхопив — і драла! Я йому: «Куди? Палець же — і крутить, і смикає. Вертайся, бісів Кашпірю, роби щось із моєю болячкою!» — «Та щезла б вона, твоя болячка, із пальцем і з тобою разом!» — і ходу. А не діждеться він, гаспид, щоб я щезла. Вдавився б ти моїм борщем! Бодай би тебе за мій хліб та сало через корчі тягло і перекидало! Хай би тобі моя цибуля в кишках застрягла… Отак я його лаяла, поки очі бачили. Аж про біль забула. А ж згадала: ой, пальчик мій, пальчик… чекайте, а що ж це він не болить? Дивина — щез біль. Я полотно розвинула — матінко! Щез біль разом із пальцем. І сліду не залишилося. Не збрехав, бісів Кашпір. Але ж якби я знала…
— А чого не знала? — подав голос дід Ох. — Що, коли кого проклинаєш, то й тобі таке дасться?
— Що ж мені тепер робити? — знову заквилила тітка Гапка. — Як доведеться з сусідкою сваритися, то чим я їй дулі скручу?
— Кому що, а курці просо, а Гапці — сварка. Ти краще поглянь, яка у нас біда — Якова поранено!
Тітка Гапка одразу забула про свою халепу з пальцем і взялася до справи.
— Є у мене ліки, але перше треба кров зупинити, он бачиш, ще сочиться.
Бабуся клопоталася біля пораненого, а дід Ох з Богданом вийшли з хати, аби не заважати.
— Це у нас гості? — до плоту підійшов сивуватий дядько, певне, чоловік тітки Гапки. — Та ще й хто — сам Ох! Ну, здоровенькі були!
— Здрастуйте й вам, — вклонився дід Ох, — оце Якова-пасічника пораненого привезли.
— Якова поранено? Ну й дива. Кому він заважав? Тиха ж людина, мухи не скривдить, а видать, комусь на заваді став.
«Нічого собі — тиха людина!» — Богдан згадав, як дядько Яків з вовкулаками воював. Якщо це — тиха людина…
— То я ж і кажу, — вів далі чоловік тітки Гапки. — Дива на світі робляться. Я сьогодні раненько до річки на рибу ходив, повертаюся, а з нашої хати Кашпір, дурисвіт отой, вискочив, як обпечений. Побіг у корчі, а там півдня колотився, стогнав, кричав і божився, що у нашому селі ніколи не їстиме борщу, сала, а особливо цибулі. Чи ж у нас цибуля така недобра? Наче ж ні. Тільки мені от що цікаво: хто цього волоцюгу до нашої хати пустив? Я ж попереджав!
— Про що?