Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
Охоронці на передніх сидіннях зареготали, оцінивши комізм ситуації. І справді, запропонувати меру провінційного міста, щоб він цілував в дупу столичного колегу, — це чогось вартує!
— Цікаво, і що ж ти сказав?
— А нічого. Попросив зупинитися, сам пересів за кермо, а цього ідіота залишив на дорозі. Тепер шукаю нового.
— Круто! Заразом і меру характер показав.
Франкенштейн скептично посміхнувся:
— Для уральських це ще не характер. У них там хлопці суворі. В цього ж таки мера торік гранату кинули — це, я тобі скажу, було. Прилітаю до них, а мені кажуть, що Олег Петрович у реанімації. Зранку біля під’їзду кинули гранату, машина — решето. Ну я, звичайно, зриваюся до лікарні, вже уявляю його закривавленим під крапельницями. Забігаю до палати і бачу, що наш Петрович сумний такий сидить на ліжку в піжамі. Голова замотана, а решта — все гаразд, ні крапельниць, ні крові.
— Пощастило?
— Зараз розповім. Я питаю: «Олеже Петровичу! Що сталося?» А він: «А ти нікому не розкажеш?»
— Що, сам на себе замах імітував?
— Не перебивай, будь ласка. Словом, виходить він з під’їзду на роботу їхати. Службова машина під парадним чекає. А кілер у засідці розташувався над під’їздом, зверху, на козирку, розумієш? Він побачив, що мер вийшов, — висмикує чеку, кидає гранату, а сам через вікно назад у під’їзд і — на дах. Професіонал, одне слово. А граната, — Вовка не витримав і зареготав, — а граната влучає меру просто в потилицю, відскакує, котиться по землі, закочується за машину і на тому боці вибухає. Уявляєш? Шофера добряче покалічило, але — живий. А у цього, крім гулі на голові, — жодної подряпини. Полежав в лікарні тиждень для пристойності і — на роботу.
Я теж розсміявся.
— Це ж просто легендарний випадок!
— Так отож. Тому й просив нікому не розповідати, боїться, що говоритимуть, нібито у нього голова така дубова, що гранати відскакують.
За цікавою розмовою я не помітив, як кавалькада стишила хід і повільно виїхала на тінисту лісову дорогу. Проїхавши кілька кілометрів серед живописного пейзажу, ми опинилися перед солідним в’їздом до нахабинського гольф–клубу — будиночок охорони, ворота та невеличка автостояночка. Джипи залишилися на ній, адже на територію пустили тільки наш мерседес.
— Яке повітря! — вийшовши на вулицю, солодко, до хрусту в суглобах потягнувся Вова. — Яке тут повітря!
Повітря й справді було кращим, ніж у Москві, та й краєвид скидався на нормальний — дерева, квіти, зелена травичка. Праворуч на пагорбі сяяв вогнями центральний корпус з рестораном і готелем, біля нього затишно розташувався невеличкий басейн з альтанками для відпочинку, а, власне, поле для гольфу було далеко й ховалося від мого цікавого погляду в ранніх сутінках. Може, спробувати, як воно — стукати ключкою по м’ячу? В телевізорі виглядає непогано.
— Главар буде за пару годин. Давай не втрачатимемо часу, присядемо біля басейну й повечеряємо.
— Жаль, я плавок захопити не додумався.
До басейну вела доріжка, обсаджена квітучими кущами. І поки ми просувалися нею, з альтанки у дальньому кутку вийшло двоє дівчат. Ще на ходу вони стали розстібати сорочки, і стало помітно — чи то здалося — що вони теж не додумалися захопити купальників. Мимоволі пришвидшивши крок, я став придивлятися. Дівчата зупинилися біля бортика і тут уже остаточно заходилися роздягатись. Купальників на них і справді не було, ба навіть білизни теж — під сорочками та джинсами обидві виявилися голими, як турецькі святі. Кинувши одяг просто на підлогу, одна, більш рішуча, з веселим виском стрибнула солдатиком у басейн, друга ж задумливо взялася пробувати воду ногою.
Така безпосередність не могла не вразити, я озирнувся на Вовку і раптом побачив, що мій супутник підібрався, неначе чекаючи нападу.
— Не витріщайся, — стиха мовив Франкенштейн, наблизившись впритул. — Це солнцевська братва відпочиває. Їхні шмари.
Я опустив очі. Що ж, прохання господарів треба поважати. Не бачу нічого поганого в тому, щоб витріщатися на голих дівчат, але до чужого гольф–клубу зі своїм статутом, як відомо, не ходять. Звісно, зовсім не звертати уваги на мокрих німф, що розважалися у воді, я не міг, а тому, поки влаштовувалися в альтанці, кликали офіціанта і замовляли вечерю, краєм ока спостерігав за безкоштовним шоу. Здається, мої полум’яні погляди не лишилися не поміченими, бо, накупавшись досхочу і сяк–так прикривши мокре тіло одягом, молодша з купальщиць попрямувала до нашої альтанки.