Іншалла, Мадонно, іншалла

Мабуть, він утік від якогось великого зла або лихо комусь заподіяв, бо тільки від помсти тікають так далеко. Тому й повернувся — побачити, чи минулося те, що його прогнало. Всі рано чи пізно вертаються. Людина не зможе заспокоїтися, якщо не повернеться.

— Коли б я тобі сказав зараз, що ти впадеш і зламаєш ногу, хоч, Аллаг мені свідок, я нічого такого нікому не бажатиму, ти б тоді спіткнувся і зламав ногу. Може, не сьогодні, не завтра, але два роки — це довгий час. Це сталося б, але не тому, що я тобі так прорік, і не тому, що я тобі, не дай Боже, наврочив, лише тому, що ти мені віриш. Я прийняв тебе у мечеті, в мене тюрбан на голові, довга борода, а обличчя таке, ніби я вже помер. Ти б сказав собі: такий точно знає все наперед. Отак і баби ворожать. Займаються цим, тому люди й вірять, буцім вони теж знають майбутнє. Тоді, навіть не замислюючись, спіткнешся, зламаєш ногу і скажеш: лише подумай, який цей Заїм розумний. Або ж його розум від шайтана, або йому відомо, що шайтан задумав. А насправді це тебе добрий Аллаг карає, бо ти вірив у те, у що вірити не слід. Ану ж бо, переклади йому це, дізнаємось, що він із цього приводу думає.

Карлос Ґардель нічого не думав.

Йому просто було страшно, і він хотів повернутися додому.

— Цього не мусиш мені казати, — всміхнувся йому Заїм, — я б і сам хотів на твоєму місці. Що далі їдеш, то краще бачиш: слід було залишитися.

— Чи ж добре я сказав? — звернувся він до Моріца.

— Я тут неважливий, ми не через мене прийшли.

— Ну, бачиш, я от думаю, що ви саме через тебе прийшли, а не через ту циганку. Ліпше я вам обом розповім дещо, а ви вже собі розумійте, як кожному заманеться. Ще до того, як ти народився (та й твій друг, мабуть, теж), жив у Сараєві такий собі Ібрагім-беґ Кустура. Учений чоловік, гафіз[45], люди кажуть, ще й евлія — святий. Я не знаю, чи насправді він був евлія, — ні про кого не наважуся судити, бо як це я, дрібний Божий хробак, мірятиму чиюсь святість. Але людям можна навіть таке — не відправить же Аллаг увесь народ у пекло, хоч би вони й помилялися, то нехай залишається все по-людському. Ібрагіма-беґа зустрічали як святого. За османських часів він не надто переймався своєю славою і не пишався, боронь Боже. Був скромний, якраз настільки, як то розумна людина, коли бачить: усі й так її шанують, тож нема чого надиматися. Завжди зі спокійним обличчям, ясним поглядом, а рухи такі, наче постійно боїться перекинути горщик із братками. Такий, кажу, був наш Ібрагім-беґ Кустура, поки султан над цим краєм панував.