Єлюди. Теплі історії з Майдану
- Автор: Бердинських Крістіна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Брайт Стар Паблішинг
- ISBN: 978-966-2665-40-6
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Єлюди. Теплі історії з Майдану». Краткое содержание книги:
Я написала Олесі у Facebook, що хочу поговорити з нею. П’ятнадцять годин тому вона мені відповіла «оk». Зранку дівчину поранили в шию. Зараз вона перебуває в лікарні й бореться за своє життя. Олесю, ти така чудова! Живи!
21 лютого 2014
46-річний Микола, підполковник міліції, Львів. Сьогодні разом із п’ятнадцятьма працівниками свого райвідділу приїхав до Києва, щоби захищати Майдан. Микола розповідає, що у Львові міліція вже давно разом із народом і місцевим Євромайданом. У нормальних стосунках із самообороною. Але коли вчора розпочалися трагічні події, львівська міліція відразу вирішила їхати в столицю. «Почався відкритий відстріл людей, треба відверто казати – людей відстрілювали!» – каже підполковник. Міліціонери швидко зібрались і ввечері вирушили, сьогодні вже прибули на місце. Зустріла їх у Михайлівському соборі. Люди підходили до них, дякували, аплодували й навіть цілували.
Микола каже, що дехто нарікав на міліцію, висловлювали їм те, що думають про усю міліцію. До цього правоохоронці ставились із розумінням. «У людей наболіло. Я їх прекрасно розумію. Нічого не замінить людського життя, з цим неможливо змиритися», – каже чоловік.
У нього родина, дві донечки. Одна – студентка економічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, друга – у восьмому класі. Запитала, чи хвилюється його дружина через те, що він поїхав до Києва. «Дружина хвилюється, хвилюються діти. Після вчорашніх подій не хвилюються лише ті, у кого немає серця», – відповів він.
22 лютого 2014
Ще один лист. Не можу його не опублікувати. «Його звати Сергій Михайлович Бондарчук. Він був моїм учителем фізики – одним із тих прекрасних, щирих і добрих людей, які допомогли мені отримати хорошу освіту, яка й дала змогу мені опинитися там, де я є зараз. Як учитель, він дав мені неоціненний дар знань, за що неможливо віддячити. Ми жили в сусідніх хатах у місті Старокостянтинові. 20 лютого я зателефонувала додому, коли зрозуміла, що почалися страшні події в Україні. Мамі не додзвонилася, а тато з гіркотою в голосі сказав, що Сергія Михайловича застрелили на Майдані.
В мене не викликало подиву те, що він був на передовій. Він був справжнім козаком – міцним, вусатим, щирим, життєрадісним, працьовитим і страшенно розумним. Дружина в нього – також учителька, і поетеса. Разом прожили тридцять три роки, є дорослий син, розумник.
Сергій Михайлович виносив на руках пораненого юнака – земляка із Шепетівки, коли йому вистрелили в спину, і відразу на смерть.
Миттєва реакція на таку новину – сльози, злість, бажання допомогти. Так хочеться висловити вдячність його сім’ї за те, що він був такий у нашому житті, за те, що стільки для нас зробив. Для нас і для України. Усі ми, його учні, ніколи його не забудемо. Старокостянтинів обурений, усі вийшли на літургію, а вулиця, на якій Сергій Михайлович жив, названа тепер вулицею Сергія Бондарчука. Слава героям України».
***
Марина, 33 роки, киянка, продюсер документальних фільмів. На Майдан вперше вийшла 1 грудня. Разом зі знайомими й друзями допомагала Майдану грошима, ліками, чим могла. Сьогодні разом із подругою Олею, яка працює у рекламній сфері, пішла до Михайлівського собору. Почула про те, що потрібні волонтери. Але в Михайлівському було вже достатньо волонтерів, і дівчата направилися в Укрдім. Там сьогодні влаштували генеральне прибирання. Побачила їх там із ганчірками. Розмовляла з Мариною, а вона продовжувала мити підлогу. Продюсер не відчуває особливої радості, навіть після того, як стало відомо, що Янукович утік із «Межигір’я». «Стільки людей загинуло, – пояснює вона. – І відчуття, що все вже закінчилося, теж немає. Кінцева мета ще не досягнута», – каже дівчина.
23 лютого 2014
Руслан, 41 рік, репетитор з англійської мови, Вінниця. Приїхав на Майдан 1 грудня. «Я людина дуже далека від армії та бойових дій, я простий учитель», – розповідає Руслан. Ночував у наметах, Жовтневому палаці, хостелах, квартирах киян. 20 лютого був разом із самообороною на Інститутській. Його захищала лише пластмасова каска й алюмінієвий щит. «Коли ми йшли вперед, то не усвідомлювали, що відбувається навколо. Коли натовп іде, ти не бачиш кожного, хто впав. Ти не розумієш, що людина не просто впала, а вона вже мертва», – згадує чоловік. Тоді на Інститутській страх був на другому плані, усі просто йшли.