Все королівське військо

— А що ж вони вигадають на тому дешевому підряді? — спитав я.

І Перший відповів:

— Не вигадають і на те, щоб привезти сюди всіх отих чорнопиких.

— А білі сидітимуть без роботи,— докинув Другий.

Я помовчав для годиться, потім підвівся і сказав:

— Ну, мені треба рушати. Бувайте здорові, панове.

Один з дідів звів на мене очі, так наче я щойно прийшов, і запитав:

— А ти сам де робиш, синку?

— Ніде,— відказав я.

— Нездужаєш, чи як? — поцікавився він.

— Та ні,— сказав я.— Просто не тягне до корита.

І це щира правда, подумав я, вже йдучи назад вулицею.

Подумав і про те, що згаяв уже досить часу й тепер любісінько можу піти до окружної управи й розжитися там на матеріал для статті, якої від мене чекають. Бо сидіння на лаві перед лимарнею — не той спосіб, у який має здобувати потрібні йому відомості справжній газетяр. Нічого такого, що може придатися для газети, там не почуєш. Отож я подався до окружної управи.

Великий вестибюль був порожній і темний, чорний лінолеум на підлозі геть вичовганий, аж горбкуватий і хвилястий, а в сухому, просякнутому курявою повітрі стояла така тиша, що, дихаючи нею, ти, здавалося, вбирав у себе останні, всохлі до ледь чутного шепоту відголоски всіх тих розмов, гучних і тихих, які точилися там протягом сімдесяти п’яти років. Та ось за прочиненими дверима, в глибині вестибюля, я побачив кімнату, де сиділи люди. Над дверима видніла бляшана табличка з майже вицвілими літерами. Але ще можна було розібрати: «Шериф».

Я зайшов до тієї кімнати. На твердих дерев’яних стільцях, відкинувшись на спинки, сиділо троє чоловіків. На відхиленій стільниці бюро гудів електричний вентилятор, але користі з нього було мало.

— Добридень,— мовив я до тих трьох облич.

Найгладше з них, червоне і кругле, що сиділо, задерши ноги на бюро й склавши руки на череві, одказало:

— Добридень.

Я дістав з кишені візитну картку й подав йому. З хвилину чоловік дивився на картку, тримаючи її у випростаній руці — так, наче боявся, що вона плюне йому в очі,— потім перевернув її і ще з хвилину дивився на зворотний бік, аж поки остаточно впевнився, що там нічого немає. Тоді поклав руку з карткою назад на черево й поглянув на мене.

— Це ж ого який шмат дороги звідти сюди,— мовив він.

— Ваша правда,— підтакнув я.

— А нащо приїхали?

— Дізнатися, що тут діється із школою,— відказав я.

— Відмахали такий шмат,— сказав він,— щоб стромляти носа в чужі справи.

— А й справді,— весело погодився я.— Але моє начальство дивиться на це інакше.