Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
— Як ти? Упевнений, що відійшов після випробування? — Віра дбайливо заглянула мені в очі й навіть узяла за руку.
Як же давно вона цього не робила! Так давно, що я навіть перестав звертати увагу на її вроду. Але ж це правда — Вірунчик була якщо й не журнальною красунею, то щонайменше шалено симпатичним персонажем японського мультику. Стрункесенька, витончена, з пустотливими оченятами й досконало чарівною усмішкою. На таких, як вона, витріщаються в громадському транспорті. Таких обганяють на вулиці, щоб глянути на обличчя й переконатися, що воно таке ж гарне, як і все інше.
Раптом я відчув недоречне зараз збудження, а Вірка якимось чином миттєво прочитала це по моїх очах.
— От же ти тварина! Скафандр зніми спершу! — її звична ущипливість знову набувала добродушного звучання, а погляд свідчив, що вже сьогодні вночі наше особисте життя налагодиться остаточно. На всіх фронтах.
Віра пішла розпаковувати валізи. Я підійшов до ніші для зберігання броні й узявся розстібати елементи скафандра.
— Я, до речі, серйозно запитала про самопочуття, — прокричала вона з сусідньої кімнати.
— Усе в нормі, ти ж знаєш. Я пройшов сто п’ятдесят перевірок…
— Після нейроконструктора тобі б узагалі у відпустку треба місяців на три.
Нейроконструктор… Після вступного іспиту в Корпус я здригався від самого цього слова. Найогидніший винахід людства. Він генерував інфразвук певної частоти, який викликав у людини неконтрольований жах. Підсвідомість, намагаючись пояснити цей страх, одразу підшукувала образи. Щось, чого ця людина боїться найбільше на світі. Нейроконструктор зчитував ці образи й породжував фантом. Керовану галюцинацію. Але наймоторошніше — мозок із готовністю приймав цей фантом за реальність… Простіше кажучи, нейроконструктор оживляв ваші найстрашніші кошмари.
Це мало стати зброєю масового ураження: людина, яку, наприклад, розтерзав уявний монстр, за задумом творців, повинна була вмерти, адже її мозок був переконаний у реальності смертельних поранень. Але на практиці жертва нейроконструктора непритомніла, одержувала посттравматичний розлад, але вмирати й не думала. До того ж з’ясувалося, що конструктор не може передати сигнал навіть на сотню метрів — людина має перебувати всередині генеруючого контуру. Тож навіть просто налякати ворогів — не вийшло б. Хіба викрадати їх по одному. І військові закрили проект. А Корпус — купив. І ця нереалізована зброя масового ураження стала екзаменаційним тренажером.
Отак у порожньому залі в підвалах Корпусу в Токіо опинилися шість болотяних павуків Проксими. Шість уявних монстрів, кожен з яких для мого мозку був таким же реальним, як підлога під ногами.
Наступні пів хвилини, після того як спалах мого першого пострілу освітив темний зал, — найстрашніший кошмар у моєму житті. Ні, не так. Не підходить жодне слово. Це були немислимі жах і біль, найнеймовірніші, які тільки здатна відчувати жива істота. У мене досі залишився страх суцільної пітьми. Я не боюся спати вночі абощо, але, опинившись у цілковитій темряві, знову й знову відчуваю приплив неконтрольованого тваринного жаху. Адже тоді, на іспиті в токійській штаб-квартирі, щойно я натиснув на спуск пістолета, звірі кинулися на мене й розірвали на шматки. Буквально.
І я все відчував.
Як мені відірвали ногу. Як викололи око. Як розпороли живіт. Як одна із тварюк сунула озброєну хеліцерами голову мені в рану, вирвавши звідти нутрощі… Я кричав і стріляв. Стріляв і кричав, намагаючись перед смертю вбити якнайбільше тварюк.
Коли руку зі зброєю відірвав один із павуків, я встиг всадити великий палець іншої руки йому в око… Далі я нічого не пам’ятаю — я помер.
А фахівці Корпусу, сидячи пізніше перед моніторами, ретельно аналізували запис, вивчаючи, як довго я чинив опір, зіставляючи мою поведінку з графіком інтенсивності болю…
Медики Корпусу дають стовідсоткову гарантію повного одужання. Фізично організм не страждає. Якщо не зважати на синці чи опіки — усе те, що мозок здатний створити сам. Ти приходиш до тями й виявляєш, що живий і цілком здоровий. Хіба що вкрай виснажений. Але те, як помирав, віддаючи своє життя крапля за краплею, ти не зможеш забути вже ніколи…
Я обсмикнув на собі зручну польову форму. Значно краще, ніж у скафандрі! Повісив на пояс пістолет і глянув на годинник. До шикування п’ятнадцять хвилин. Устигну випити кави. А може… Я подивився на Вірунчика, що схилилася над валізою… Ех, якби не Ельза…