Сховай мене від темряви
- Автор:
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сховай мене від темряви». Краткое содержание книги:
Щоб розібратися в цій ситуації, Поліна звертається до магії. За її допомогою, вона проживає своє минуле життя. Дівчина дізнається, що давним — давно, за часів Полянів, вона була донькою голови племені. ЇЇ наречений — Стриба, намагається відстояти їх кохання перед Серафимом. Янгол має намір сам одружитися з дівчиною. Однак, врода Поліни сяйнула навіть до пекла, і Пан, володар темного світу, зав’язує вузли долі так, що Поліна повинна обрати між чоловіками. Проте її вибір стає трагічним для всіх учасників, окрім Пана. Зло, за своєю звичкою, лише відходить в бік, на деякий час, щоб з’явитися в усьому своєму темному сяйві…
— Тоді пішли. Тільки одне питаннячко, якщо всі страви цілі, що казати? — Сава здивовано подивився на мене.
— Ти не повинна так казати! Віруй.
— Тобто мої очі повинні побачити те, що треба. А якщо ні? Що мені тоді казати? — Максим помітно нервував.
— Пані, як буде так і скажете. Фи небогофірна? — Мабуть, він хотів сказати «небоговірна».
— Ні, пробачте.
— Нічого, я постійно стикаюся з нефігласами. — Він щойно назвав мене неуком? Я подивилася на натовп людей, які збиралися. Як я їм скажу, що страви, які вони привезли та старанно готували не потрібні їхнім Богам? Так, я не вірила в них. Хіба це злочин?
Двері храму були опечатані. Провозившись занадто довго із замком, Максим нарешті відчинив їх. Різким стуком двері розверзлися так, ніби їх штовхнули зсередини. Бідолашний Максим був занадто маленьким, щоб їх стримати. В натовпі засміялися і хтось назвав його «хоббітом». Помічник жерця і справді був схожий на цю фантастичну істоту. Мені ж стало його шкода. Я сміливо зайшла до будівлі. Очам потрібний був деякий час, щоб звикнути до сутінку. Запах стояв огидний — зіпсованих продуктів. Мене злегка почало нудити. Шлунок і так ще не перетравив вчорашнє. А мій погляд врешті сфокусувався на столі зі стравами, і ще чимось безглуздим. Велике жирне тіло в рясі лежало поперек стола. Це був жрець Олександр, він був мертвим? Я не бачила його обличчя, на щастя. Несподівано різкий храп вирвався з рота. В його мертвецька — п’яній руці була зажата сакральна чаша. Мозок відмовлявся сприймати побачене. Може це все частина якогось ритуалу — жарту? Жрець — алкоголік, я завжди знала, що вони не такі й святі.
— Фьокла, любонька, що скажете? — Я ніби проковтнула язика, просто вказала рукою на жерця. Маленький Максим зажав рот рукою.
— От гидота! — Вилаялася я.
— Фи в храмі діфчино.
— Тобто бранні слова — не можна. А от п’янючій жрець — будь ласка. Так він ще і попоїв! — В цей момент Максим голосно гикнув. От чортівня! — Максиме, ви вдвох тут були, чи не так?
— Ні, мене тут не було.
— Кличте Вартових. Хай вони розберуться з цим.
— Ойф, навіщо, любонька. Ви не повинні подавати виду і нікому не казати про те, що тут сталося! — З переляку він став првильно вимовляти слова.
— Що?! Ви в своєму розумі? Вам не соромно? Ви, мабуть, завжди так робите?
— Зазвичай, Фьокла з нами засідає. І вся свита.
— Я в шоці, як вам таке казати язик повернувся!
— Так чого вже брехати? Будь ласка, не кажіть нікому.
— Чому ж ви його вчора не вивели?
— Він казав, що піде перевірити чи все зачинили, але так і не повернувся.
— А як він повинен був повернутися, двері при мені опечатані були.
— Позаду жертовника є прихований вихід, він веде в каплицю. Там наші спальні. — Я була звісно обурена і водночас раділа своїй правоті. Завжди підозрювала в чомусь такому цих жерців, не всі вони були однакові, це так. Проте було щось комічне в цій простоті Максима. «Зазвичай Фьокла засідає з нами», от телепень, навіщо мені — то розповів!
Вийшовши ззовні, мені хотілося всім розповісти про п’яниць- святенників храмів. Проте побачивши очі вірян, заспокоїлася. Вони й справді вірили в те, що Боги прийдуть і скуштують їх дари. Цим людям і так залишилося мало радощів, і зараз, мені не хотілося їх розчаровувати. Мої слова, може не дуже впевнені про благословення зустріли оплесками. Сава підійшов і поцілував мене в щоку.
— Це за що?
— За те, що ти зробила. Жерці врешті самі забирають страви.
— Ти знаєш про це?
— Так, для того щоб сюди прийшли Боги, замало віри.
— Тобто якщо б всі вірили…
— Вони прийшли б і прийдуть. От побачиш!
— Мені б твою впевненість. — Я не стала розповідати другу про п’яного, як чіп, жерця Олександра. І його помічника, який беззупинну гикав від перепою.
Ми прямували до сцени. Максим-хоббіт сповістив вірян про початок служби о другій дня, а поки, він зачинив храм. На столі, коло жерця Олександра, сидів Ілай. Однією рукою він обперся об свою ногу, а іншою провів по сивому волоссю.
— Я фсе зробиф, як фи наказали. Морок розфіється через декілька секунд.
— Він мені не потрібен, щоб бачити правду. Морок потрібен був їй, щоб вона не побачила оце. — Живіт жерця був розпанаханий, кишки уродлива стирчали ззовні. Висохле обличчя прийняло сірого кольору. Ілай почесав підборіддя, йому набридло прибирати за цими потворами.
— Фолодарю… — Максим низенько вклонився, — моя финагорода.
— А, так. На наступному зібранні ти будеш обраний жерцем цього храму.