Кривоклят

не хотів зрозуміти, що може щось отримати задарма, та де там і яким це робом, здавалося, казали вони, хоча це я говорив, а вони ані пари з вуст, але вони промовляли цим сміхом, як же ж так, яким це чином шматок фарбованої дошки може дати клапоть фарбованого полотна, адже витвір мистецтва мусив би мати якесь вим’я, до якого ми могли б присмоктатися, якийсь важіль однорукого бандита, потягнувши за який сипалися б жетони до встановленого жолобка там, де висить мідна табличка з назвою і прізвищем автора, мусив би зі щілини в рамі висувати щойно надруковані купюри, чеки та цінні папери, оскільки єдиною вартістю, яку вони розуміли, яку взагалі могли охопити своєю уявою, була фінансова. І тому також, відповідав мені на це Цеєтмаєр, не вдалось і не вдасться реалізувати завдання, тож кожна наступна спроба реалізувати завдання закінчуватиметься лише знищенням твору чи радше, на щастя, знищенням лаку на творі й багаторічною реставрацією цього твору, а не переконанням кого-небудь; вона закінчуватиметься судовим процесом і новим примусовим перебуванням у Медичному центрі «Замок Іммендорф» або в іншому закладі, лікарні чи медичному центрі, а передусім незліченною кількістю статей у пресі, які не лише нікого не переконуватимуть у тому, наскільки важливі твори мистецтва, а навпаки, переконуватимуть своїх читачів у брехні, у яку, зрештою, ці читачі вже віддавна вірять, а саме в те, що єдиною вартістю твору є його фінансова вартість, що її якийсь судовий експерт, маршан або історик мистецтва порахував за каталогами аукціонів, і, певна річ, тут я мушу з болем визнати, що Цеєтмаєр мав рацію, попередні спроби виконати завдання закінчувалися зливою ідіотських і негідницьких статей, що зосереджувалися лише на обрахунку фінансової вартості облитого твору, наскільки, звичайно, взагалі можна називати