Королівський убивця. Assassin

— Я дуже втомлений, — спробував я промовити.

Лейсі підійшла до мене з рушничком і витирала мене, доки я його в неї не відібрав. Сам витер собі підборіддя й зібрав більшість вина із сорочки. Але, схилившись, щоб витерти те, що розлилося, ледь не впав навзнак.

— Ні, Фітце, забудь про це вино. Ми самі приберемо. Ти втомлений і не зовсім здоровий. Прийдеш побачитися зі мною, коли відпочинеш. Я мала до тебе одну серйозну розмову, але вона ще одну ніч почекає. А тепер іди, хлопче. Іди до ліжка.

Я встав, вдячний за ласку відстрочки, та обережно відкланявся. Лейсі супроводжувала мене аж до дверей, а тоді стояла, неспокійно дивлячись мені вслід, аж доки я не дійшов до сходів. Я намагався йти так, начеб стіни та підлога не ходили ходором. Зупинився біля сходів, махнув їй рукою на прощання, а затим рушив угору. Здолавши три сходинки і зникнувши їй з очей, я зупинився, щоб спертися об стіну та перевести дух. Здійняв руки, щоб затулити очі від блиску свічок. У голові мені раз у раз паморочилося. Розплющивши очі, я бачив усе, наче крізь райдужний туман. Тож міцно їх заплющив і притис долоні до обличчя.

Я почув легкі кроки, що тихо до мене наближалися. Зупинилися за дві сходинки наді мною.

— З вами все гаразд, пане? — невпевнено спитав хтось.

— Я трохи перепив, — збрехав я. Звичайно, через вино, яке я вилив на себе, несло від мене як від пияка. — За мить покращає.

— Дозвольте, я допоможу вам піднятися сходами. Тут небезпечно спотикатися.

Тепер у голосі мого співрозмовника з’явилася нотка осуду. Я розплющив очі й глянув крізь пальці. Синя спідниця. З практичної тканини, яку носять усі слуги. Без сумніву, вона вже мала раніше справу з п’яними.

Я похитав головою, але вона проігнорувала це, як і я зробив би на її місці. Сильна рука схопила моє плече, тимчасом як друга рука охопила талію.

— Ходімо по сходах, — підбадьорила вона мене. Я мимоволі сперся на неї і пошкутильгав до найближчого сходового майданчика.

— Дякую, — пробурмотів я, думаючи, що тепер вона мене відпустить, але вона й далі міцно мене тримала.

— Ви впевнені, що живете на цьому поверсі? Знаєте, приміщення для слуг ще на поверх вище.

Я кивнув головою.

— Треті двері. Якщо ви не заперечуєте.

Вона мовчала довше, ніж хвилину.

— Це кімната бастарда.

Слова були кинуті як холодний виклик.

Я не здригнувся від них, як це бувало колись. Я й голови не підняв.

— Так. Можете йти.

Я холодно відпустив її.

Замість піти собі, вона підійшла ближче, вхопила мене за волосся, ривком підняла мені голову й зазирнула в обличчя.

— Новачок! — люто засичала вона. — Я б тебе мала збити з ніг і так покинути.

Я звів голову. Не міг зосередити погляду на її очах, але, попри те, я знав її, обрис її обличчя, як її волосся падає на плечі, її запах, як у літнього полудня. Мене затопила хвиля полегшення. Це Моллі, Моллі-свічкарка.