![Вогонь для Вогнедана [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогонь для Вогнедана [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогонь для Вогнедана [uk]». Краткое содержание книги:
Про те, що дух дійсно не вмирає, оповідається в романі «Вогонь для Вогнедана» Правитель Вогнедан, нащадок прибульців — дивних загинув у боротьбі з завойовниками. Але його невпокорений дух втілився в його нащадка, княжича Чорногори, однієї з найвіддаленіших південних провінцій Великої та Могутньої Імперії Півночі. Страшні спогади з минулого життя загартовують волю молодого шляхтича і підказують йому можливість врятувати свій народ з пазурів Імперії…
— Ратимир Вовчур…
— О, ні, - мовив Лелег розпачливо, — ні… Як я міг… Ніколи б не подумав… Ні…
— Ми взяли його живим, — сказав Веданг безбарвним голосом, — вояки Іровита тримають його під арештом. Дана хотіла, аби його судив шляхетський суд.
— А ти що можеш оповісти?
— Увечері, - почав Веданг, скоряючись не голосу — дружній руці, що обіймала його за плечі, - я вже ліг спати. Раптом у вікно постукали… І мене гукнув ніби пан Тернич. Я вийшов… Взяв одного меча, а «Золоту Троянду» залишив… До речі — він там, мамин меч… У Волинці…
— Я правитиму Боговладою замість хворого намісника і його сестри, — мовив Ольг, — і відправлю ще одного гінця до Північного Данаділу. Він привезе твої речі…
— Мої речі, - пробурмотів Дракон, — на цій паскуді… Я ніколи їх більше не зодягну, а обереги доведеться освячувати…
— Не поспішай, — спинив його Ольг, — ти вийшов…
- І обірвав по голові… ззаду. Але до мене ніхто не підходив — я б почув. Отямився в лапах у зелемінських чоррів. В одному човні вони везли мене, в іншому — Вогнедана. І ця погань була з ними — Ратимир. В моєму вбранні і з моїми прикрасами. Говорив він моїм голосом, штукар… Якщо у мене трохи в голові не повернулося, то уявіть собі, що мав відчути брат…
— А потім?
— Потім ми опинилися на острівці серед Волинки. Поганець наказав прив’язати мене до сухого дерева, і розікласти довкола вогонь…
— Перед цим тебе ще й відмотлошили добряче, — додав Ольг.
— Та то вже, — скривився Веданг, — дрібні неприємності… Ця паскуда показала мені Вогнедана в човні. Він був білий, наче стіна хати, і ледве дихав. Бідолаху так скрутили мотуззям, що кров виступила на сорочці. І, пане Ольже, цей виродок серед Вовчурів, мовив мені, що він бив брата в лице… Чоботом… Моїм чоботом. Наче це був я… У Вогнедана дійсно була розбита вилиця…
— Заспокоїтись, — крижаним голосом сказав Ольг, — зараз же…
Веданг трусився наче в лихоманці, заново переживаючи ту жахливу годину. Зривистим голосом він ледве добрів до кінця оповіді.
— Дана… Не знав, що вона може… Переноситись… Не казала. А Богдан знав… І Лелеги… Вона мене з вогнища… врятувала… Сама знепритомніла… Я її ніс… А потім нас перестрів Тернич з чорногорцями, і сказав, що я… Що це я… І мене взяли під арешт… А потім суд… Я стояв, зв’язаний, а вони дивились… Горяни, з якими я і хліб, і небезпеки навпіл ділив… Вони повірили… Вартові чорногорці бачили, як нібито я заходив у Любавин двір, де Вогнедан ночував… А зранку кинулись — ми обоє зникли….
— Заспокойся, — так само різко кинув Ольг, — як Дана дізналася, що з тобою?
— Крикнув їй подумки. Прощався…
— А образ того місця?
— Певне з мого розуму… взяла. Вона за мене поручилася перед усіма… Моя Дана… І Богдан… Він… Він мій найкращий друг тепер. Вона його тоді не взяла з нами до Зелібору, зоставила заміняти Вогнедана у Волинці.
— До Зелібору — яким чином?
— Митець один… Намалював краєвид… Зеліборську ратушу… Там ми наткнулись на Лемпарта… Він був у Зеліборі на вивідках і стояв на майдані від початку і до кінця. Піти не міг — натовп пхався вперед… Я б збожеволів від того видовища… Вуха… бачили? А обличчя? А…
— Бачив, — прошипів Ольг так, що Ведангом тіпнуло, — все бачив.
— Треба, щоб Горицвіт винайшов велике ядро, — злісно мовив Дракон, — яким би можна було підірвати весь Зелібор… Зорик говорив, діти йому скло під ноги кидали, Вогнедану. А він босий йшов, в отій ряднині… Жінки… Горлали, обкидали сміттям… Він же їм — ніякого зла… Він же там ніколи не бував, в тому Зеліборі, навіть коли до Моани їхали, ми його обминули стороною. Що це? За що? Їх визволяти? Отих покидьків? Там і людей не залишилося — самі моанці та раби.
— Натовп, — мовив Ольг, — натовп — це така гидота, синку. Ми, ельберійці, до таких видовисьок не привчені. У нас люди — змінені. Вони навіть гуртом не натовп — народ. А Зелібор свого часу добряче зачищено від синів Ельберу. От воно тобі і дивно. Натовп — це страшно… Одне кричить, а друге поруч і не хоче, а теж кричить, бо боїться, що сусід донесе. Одне робить зло, і інші за ним — дозволили… А тут ще можливість познущатися над… ельфом. Наскільки я знаю Вогнедана, він в тому ганчір’ї йшов як володар… Панував над болем, страхом і собою. Ось натовп і почав обкидати його брудом навіть без особливих спонукань з боку пана Фотіна. Не любить бидло великопанської витримки, воно звикло, що в такій біді чоловік або плазує, або куражиться від страху. До речі… Ви не навідалися там у гості до князя Зелеміню?