Темна матерія

Умостившись на скрипучому ліжку, я розгортаю довідник на літері «Д» і починаю шукати своє прізвище.

Швидко знаходжу себе в списку.

Джейсон Е. Дессен.

Правильна адреса.

Правильний номер телефону.

Я беру телефонну слухавку з приліжкової тумбочки й набираю номер свого стаціонарного телефону.

Лунають чотири гудки, а потім я чую свій голос:

— Привіт, це Джейсон, правда, не зовсім, бо мене зараз немає дома і я не можу вам відповісти. Це автовідповідач. Ви знаєте, що робити.

Я кладу слухавку до звукового сигналу.

Це не наше домашнє повідомлення для автовідповідача.

Я відчуваю, як знову насувається божевілля, загрожуючи заволодіти моїм розумом і розбити його на мільйон друзок.

Але я швидко укоськую його, повторюючи свою нову мантру.

Не дозволяй собі думати, що ти божевільний.

Думай лише про те, як вирішити цю проблему.

Експериментальна фізика, та що там, будь-яка наука, тільки те й робить, що вирішує якісь проблеми. Але неможливо вирішити їх усі одразу. Завжди є більша, всеосяжна ідея — надзавдання. Та якщо зациклитись на самій її величі, то можна втратити фокус.

Головне — почати з малого. Зосередитися на вирішенні питань, на які ти можеш відповісти. Вибудувати собі підґрунтя, на яке можна спертися. І коли ти докладеш усіх зусиль, і якщо тобі пощастить, то таємниця надзавдання почне вимальовуватися. Це так, як у фотомонтажі — приймаєш усе зайве, і починає проявлятися первісне зображення.

Треба відкинути страх, параною, жах, і просто взятися за вирішення цієї проблеми, як у лабораторії — повільно, крок за кроком.

Вибудувати підґрунтя, на яке можна спертися.

Надзавдання, основне питання, яке наразі мучить мене: Що зі мною сталося? Відповісти на це питання неможливо. Поки що. Звісно, я маю певні підозри, але ці підозри заводять на манівці, а манівцями до істини не доберешся.

Чому Даніели і Чарлі не було вдома минулої ночі? Чому все виглядало так, наче я живу сам?

Ні, це ще занадто велике й занадто складне питання. Звузимо область даних.

Де Даніела й Чарлі?

Уже краще, та конкретизуємо ще. Даніела знатиме, де мій син.

Отже, ось звідки я почну: де Даніела?

Оті ескізи, які я бачив минулої ночі на стінах будинку, що не є моїм будинком, — їх намалювала Даніела Варгас. Вона підписалася своїм дівочим прізвищем. Чому?

Я підставляю підмізинний палець під неонове світло, яке вливається у вікно.

Сліду від обручки немає.

А він там був?

Я відриваю шматок нитки, яка звисає із завіси, і зав’язую її навколо свого підмізинного пальця, як матеріальний зв’язок зі світом і життям, до якого я належу.

Потім знову розгортаю телефонний довідник і шукаю на «В», зупиняючись на єдиній Даніелі Варгас. Я видираю всю сторінку й набираю її номер.

Близькість її голосу на автовідповідачі глибоко зворушує мене, хоча саме повідомлення зовсім збиває мене з пантелику.