Викрадач тіней

Хлопчик усе розповів за склянку фруктового соку й пластівці.

Софі все пояснила медсестрі і, посилаючись на позитивний результат, благала її нікому не розповідати про метод лікування. На жаль, деякі люди звикли сліпо дотримуватися правил і незугарні зрозуміти, що іноді розумніше їх обійти. Просто жах, як довіряють правилам ті, в кого бракує уяви.

Зрештою, пережив же я покарання пані Шефер шістдесят два рази за шість років навчання в тій школі, тобто кожної четвертої суботи. У цій лікарні я працюю дев’яносто шість годин на тиждень, що може бути гірше?

Мені не довелося плентатися до кабінету професора Фернштейна, високе начальство саме здійснювало ранішній обхід у супроводі двох заступників. Я приєднався до групи студентів, які ходили за ними. Софі не знала, куди дітися, коли ми зайшли до палати номер 302.

Фернштейн почав читати аркуш з історією хвороби, пришпилений у ногах на ліжку, запала мертва тиша.

— Ось хлопчик, у якого сьогодні зранку знову з’явився апетит, чудова новина, чи не так? — звернувся він до присутніх.

Психіатр поспішив похвалити вдало обране ним кілька днів тому лікування.

— А у вас, — повернувся професор до мене, — не знайдеться іншого пояснення такого різкого покращання?

— Жодного, — відказав я, схиляючи голову.

— Ви певні? — наполягав він.

— У мене не було часу вивчити історію хвороби цього пацієнта, половину часу я проводжу у відділенні швидкої.

— То ми повинні зробити висновок, що бригада наших чергових психіатрів попрацювала на славу, і віддати їм усі лаври за цю перемогу? — перебив він мене.

— Не бачу, що нам дозволило б думати інакше.

Фернштейн поклав аркуш з історією біля ліжка й нахилився до хлопчика. Ми з Софі перезирнулися, вона не тямилася з люті. Старий професор погладив хлопчика по голові.

— Я радий, що тобі вже краще, хлопчику, ми поступово тебе відгодуємо, і якщо тобі стане ще краще, за кілька днів повиймаємо з твоєї руки голки, і ти зможеш їхати додому.

Обхід тривав. Коли ми дійшли до сходів, студенти порозходилися у своїх справах.

Фернштейн гукнув мене, коли я вже налаштувався тікати:

— На два слова, юначе!

До нас підійшла Софі.

— Я несу повну відповідальність за те, що сталося, пане професоре, це моя провина, — сказала вона.

— Не знаю, про яку провину ви мені кажете, мадемуазель, і не можу примусити вас мовчати. У вас, певно, є робота, я вас не затримую.

Софі не змусила його повторювати двічі й залишила мене наодинці з професором.

— Правила, юначе, — заявив він, — установлені, аби ви могли набути досвіду, не відправивши на той світ надто багато пацієнтів, а набутий досвід дозволяє вам ухилятися від них. Не знаю, як вам удалося це маленьке диво й що вас навело на правильний шлях. Мені буде дуже приємно, якщо ви колись зволите мені про це розповісти, адже я знаю все лише в загальних рисах. Але не сьогодні, бо тоді я буду вимушений вас покарати, а я належу до тих, хто вважає, що в нашій професії головне — результат. Тим часом подумайте про інтернатуру з педіатрії. Якщо в людини є хист, не варто його губити.