У злиднях Парижа і Лондона
- Автор: Оруэлл Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2355-85-7
- Переводчик: Єгор Поляков
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У злиднях Парижа і Лондона». Краткое содержание книги:
— Нікудишній непотріб, — сказав він, — геть нікудишній. (Насправді це було цілком хороше вбрання.) Що ти за нього хочеш?
Я пояснив, що мені потрібен зношеніший одяг і стільки грошей, скільки він може дати. Він хвилину подумав, тоді вибрав якесь бруднюще лахміття й жбурнув на прилавок. «А як щодо грошей?» — запитав я, сподіваючись на фунт. Він скривив губи, дістав шилінг і поклав його поряд з одягом. Я не став сперечатися — збирався, але щойно відкрив рота, як продавець потягнувся вперед, неначе збирався забрати монету. Я зрозумів, що сперечатися марно. В невеликій кімнаті за крамницею він дозволив мені перевдягнутися.
Мені дісталися піджак, колись темно-коричневий, чорні цупкі бавовняні штани, шарф і кашкет. Я також залишив свої сорочку, шкарпетки й черевики, а в кишені — гребінець і бритву. Бути вбраним у лахміття — дивне відчуття. Мені траплялося носити пошарпаний одяг і до цього, але настільки пошарпаний — ніколи. Він був не просто брудним і безформним, а — як це навіть описати? — зіпсованим, вкритим нальотом задавненого бруду, що не можна порівняти зі звичайною зношеністю. Це був одяг, який можна побачити на продавцеві шнурівок чи волоцюзі. Годиною пізніше, на Ламбеті, мені зустрівся якийсь шибеник, очевидно волоцюга, що йшов назустріч, а коли я поглянув знову, то виявилося, що це моє власне відображення у вітрині крамниці. Обличчя вже ставало брудним. Бруд дуже примхливий: він не чіпає тебе, доки ти добре одягнений, але щойно ти вже не носиш комірця, як він обліплює тебе з усіх боків.
Я тинявся вулицями до пізньої ночі, ніде не зупиняючись. Через своє вбрання я побоювався, що поліція може заарештувати мене як безпритульного, і не смів ні до кого заговорити, думаючи, що буде помітною невідповідність між моєю вимовою та одягом. (Згодом я переконався, що хвилювався надаремно.) Моє нове вбрання миттєво перенесло мене до іншого світу. Ставлення людей до мене одразу змінилося. Я допоміг вуличному торгівцю підняти візок. «Дякую, друзяко», — сказав він з усмішкою. Досі мене ніколи в житті не називали друзякою, — а все через одяг. Я також уперше помітив, як змінюється ставлення жінок залежно від того, як ти вбраний. Коли погано одягнений чоловік проходить повз, вони сахаються від нього, як від дохлого кота, — дуже показовий жест відрази. Вбрання — могутня річ. Коли ти одягнений, як волоцюга, дуже важко, принаймні в перший день, позбутися відчуття, що ти по-справжньому опустився. Подібне відчуття сорому — неясне, але дуже реальне, можна пережити у свою першу ніч у в'язниці.
Близько одинадцятої я почав шукати, де б його переночувати. Я читав про будинки нічного перебування (їх, до речі, ніколи так не називають) і сподівався, що зможу дістати там ліжко пенси за чотири. Побачивши чоловіка — землекопа чи когось такого, — що стояв на узбіччі Ватерлоо-роуд, я зупинився з ним поговорити. Я розповів, що залишився без грошей і шукаю якнайдешевшого ліжка.
— О, — відповів він, — тоді тобі треба через дорогу до тої хати з вивіскою «Чудові ліжка для самотніх чоловіків». Хороший кіп [місце для ночівлі], сам там бував. Ось побачиш, там дешево й чисто.
Це був високий, пошарпаний будинок, в якому ледь світилися вікна, окремі з них були заклеєні брунатним папером. Коли я пройшов у цегляний коридор, з-поза дверей підвалу з'явився маленький хворобливий хлопчик із заспаними очима. З підвалу долинав гомін й тягнуло гарячим затхлим повітрям. Хлопець позіхнув і простягнув руку.
— Треба кіп? З тебе кабан[183], дядьку.
Я заплатив, і хлопець провів мене хиткими неосвітленими сходами нагору до спальні. Там тхнуло солодкуватим смородом камфори й непраної білизни, вікна були щільно зачинені, й повітря спочатку здавалося майже задушливим. Горіла свічка, і я розгледів, що в цій кімнаті заввишки вісім футів і площею п'ятнадцять стояло вісім ліжок. На шістьох із них уже вмостилися химерні округлі фігури, що спали, накрившись усім своїм одягом і навіть не роззувшись. У кутку хтось жахливо кашляв.
Уклавшись у ліжко, я виявив, що воно було твердим, як дошка, а подушкою слугував валик, більше схожий на цурпалок. Спати тут було ще менш зручно, ніж на столі, оскільки ліжко було коротшим за шість футів і дуже вузьким, а матрац — горбом, тож треба було утримувати рівновагу, щоб не скотитися. Простирадла так смерділи потом, що я відсунув їх подалі від носа. Крім того, ковдра була бавовняною, і хоча вікна й були зачинені, в кімнаті не було тепло. Усю ніч хтось постійно вовтузився. Десь раз на годину чоловік ліворуч від мене, гадаю, матрос, прокидався, непристойно лаявся й запалював цигарку. Ще один, жертва якоїсь хвороби сечового міхура, прокидався й дзюрив у відро півдюжини разів. Чоловік у кутку що двадцять хвилин з такою періодичністю заходився кашлем, що я чекав на нього, як чекають на чергове завивання собаки на місяць. Це був невимовно відразливий звук: огидне булькотіння й відригування, неначе нутрощі вивертало назовні. Якось у світлі його сірника я розгледів, що це був дуже старий чоловік із сірими, впалими, як у мерця, щоками. Його голова була обмотана штанами, що чомусь викликало в мене страшенну відразу. Кожного разу, коли він кашляв чи інший чоловік лаявся, з одного із сусідніх ліжок хтось буркотів сонним голосом:
— Стули пельку! О, заради Бога, стули пельку!
Зрештою я проспав не більше години. Вранці я прокинувся від неясного відчуття, наче до мене наближається щось велике і коричневе. Я розплющив очі й побачив ногу матроса, що стирчала з-під простирадл просто біля мого обличчя. Вона була брудною і темно-коричневою, як в індіанця. Стіни були обшарпаними, а простирадла, які не прали тижні три, — майже геть коричневі. Я встав, одягнувся й спустився вниз. У підвалі стояв ряд мисок і на ролику висіли кілька слизьких рушників. У мене в кишені був шматок мила, і я вже збирався митися, коли помітив, що в усі миски повиїдався липкий бруд, чорний, як вакса для черевиків. Я пішов немитим. Загалом, ця дешева нічліжка не відповідала словам про дешевизну й чистоту. Втім, як я згодом дізнався, так виглядає більшість нічліжок.
Я перетнув річку й довго йшов на схід, зрештою зупинившись у кав'ярні на Тауер Гілл. Після Парижа звичайна лондонська кав'ярня, подібна на тисячі інших, здавалася дивною й чужою. Це була маленька задушлива кімната зі стільцями з високими спинками, модними в сорокових, сьогоднішнє меню було написане милом на дзеркалі, дівчина чотирнадцяти років поралася з посудом. Землекопи їли щось з газетних згортків і пили чай з величезних кухлів без блюдечок — якихось фарфорових склянок. У кутку самотньо сидів єврей, всунувши пику в тарілку, і з винуватим виглядом пожирав бекон.
— Чи можна мені чаю і хліба з маслом? — запитав я в дівчини.
Вона здивовано подивилася на мене.
— Масла немає, тільки маргарин, — відповіла вона й повторила замовлення фразою, яка для Лондона є тим, чим незмінна «coup de rouge[184]» є для Парижа: «Великий чай з двома скибками!»
На стіні поряд з моїм стільцем висіло попередження «Забирати цукор з собою не можна», під яким невідомий поетично налаштований покупець дописав:
Хтось інший доклав зусиль, щоб зішкрябати останнє слово. Це була Англія. Чай-з-двома-скибками коштував три пенси й півпенні, тож у мене лишилося вісім шилінгів і два пенси.
Розділ 25
Восьми шилінгів вистачило на ще три дні й чотири ночі. Після невдалого досвіду на Ватерлоо-роуд[185] я перемістився східніше й залишився спати в нічліжці на Пенніфілдз. Це була типова нічліжка, яких у Лондоні десятки. Вона могла прийняти від п'ятдесяти до ста людей, а керував усім «уповноважений» — заступник власника. Нічліжки приносять прибуток і належать багатіям. Ми спали по п'ятнадцять-двадцять людей у загальній спальні. Ліжка були теж холодні й тверді, але простирадла не прали може з тиждень, що було відчутним покращенням. Плата становила дев'ять пенсів або шилінг (у спальнях за шилінг відстань між ліжками була шість футів, а не чотири), і вносити її треба було до сьомої вечора, бо інакше виганяли.
183
Кабан — шилінґ.
184
Келих червоного.
185
Цікавий загальновідомий факт: клопи значно поширеніші у південній, ніж у північній частині Лондона. З невідомої причини вони досі масово не розселилися на іншому березі (прим. авт.).