Операція «Кришталеве дзеркало»

«Вона прийшла мене вбити. Ніколи мені не довіряла. А тепер вона знає, хто я», — подумав Альберт, не зводячи очей із її рук, глибоко засунутих у кишені плаща. Він згадав про зброю, що лишилася на ліжку, перевів погляд на її обличчя, блідіше, ніж завжди, і схоже на гіпсову маску. «Отже, це станеться тут? Тут має відбутися все це? — із здивуванням подумав він. — Я буду ще одним із тих, кому не пощастило».

Альберт сказав:.

— Я гадав, що Рокита насамперед повідомить вас про своє рішення.

— Ви переоцінюєте мою роль. А крім того, я категорично відмовилася їхати до Желязного. В кляшторі я поки що в безпеці. Гадаю, що тут зможу бути кориснішою, ніж у лісі.

— Тоді чого ви прийшли сюди? У мене вам загрожує найбільша небезпека. В будь-яку хвилину можуть з'явитися люди з управління держбезпеки і викликати мене до Яруги.

— Коли виїзд? — запитала вони, немовби його слова не дійшли до її свідомості.

— Завтра о шостій ранку ми виїжджаємо з лісництва Граби, — відповів Альберт.

І подумав: «Тепер вона пристрелить мене, бо зрозуміє, що я її обдурюю. Хоча якщо перед цим вона скаже: «Брешеш», — то я, можливо, зумію їй пояснити, що мав на увазі сьогоднішній ранок, оскільки ми розмовляємо о другій ночі».

— Я ще сьогодні вдень постараюсь побачитися з Рокитою. Цей виїзд — шаленство! — вигукнула Анастазія.

Альберт знизав плечима. Йому хотілося голосно й полегшено зітхнути. Проте він іще дужче стиснув губи, підійшов до столу й роздушив у попільничці цигарку. Потім повернувся спиною до Анастазії, наблизився до ліжка і, тихенько насвистуючи крізь зуби, почав застібати поясний ремінь, на якому висіла кобура з пістолетом. Ніби через недбалість, Альберт залишив кобуру розстебнутою.

— Чому ти мовчиш?! — знову крикнула вона.

— Що я маю говорити? Хочеш почути: шкодую, що зв'язався із щенятами? На ваше прохання я був у полковника Джонсона, мені вдалося дістати вантажну машину і убівські папери, що дають право перекинути загін на Люблінщину. Машину й папери наші люди роздобули, ризикуючи життям, а тепер ви не схвалюєте цього. Прекрасно! Може, воно й на краще. Особливо для мене, бо мені не доведеться вас везти і важити своєю головою заради дурнів. Знай, одначе, що на цьому кінець. Забудь, що колись існували Альберт і якийсь полковник Джонсон. І не згадуй навіть тоді, коли Яруга дивитиметься в твої гарненькі очі.

— Мене живцем не візьмеш.

— Мені це байдужісінько. Та тільки не скигліть потім, що союзники лишили вас з носом, не подали допомоги вашому безглуздому, смішному, оперетковому воїнству.

— Замовкни!

— Ти ж хотіла, щоб я сказав що-небудь.

Анастазія витягла руки з кишень. Всілася на ліжку і по-жіночому красивим, плавним рухом поправила зачіску.

— Тобі личить мундир, — пробурмотіла вона.

— Справді?

— Поміркуй як військовий: який сенс нам перебиратися на Люблінщину? Тут ми сильні, бо знаємо кожну нору. У нас тут свої бази, свої схованки, свої люди. А там?

— Там усі ці контакти має Желязний. Територія Люблінщини зручніша для боротьби. Об'єднавши свої сили, ви зможете ще багато чого зробити. Зрештою, питання про переїзд вирішить штаб Рокити. Там є вояки, які розуміються на цьому ділі. Ти ж, даруй мені, лише відважна і гарна жінка. Якщо ти прийшла до мене, щоб побавитися…

— Я прийшла зовсім не для того, щоб побавитися. Ти для мене підозрілий, розумієш? З самісінького початку я відчуваю в тобі щось таке, що мене дратує й непокоїть. Я шкодую, що тоді в поїзді не звеліла пристрелити тебе.

Альберт тихенько розсміявся.

— Слухай, крихітко, — сказав він, ледве стримуючи сміх. — Завтра ми заїдемо по тебе машиною. У кляштор. Спершу я повантажу весь загін, а потім зверну з дороги і прихоплю тебе. Зроблю я це тільки тому, що ти мені страшенно подобаєшся.

— Не трудися. Можеш забрати Рокиту и рушати з ним хоч у саме пекло. Але хлопці залишаться тут. Залишаться, — промовила вона тихо, однак те, що вона говорила, було дуже важливе. — Цих хлопців підняв на боротьбу Перкун. Коли немає Перкуна, я за них відповідаю. І вони знають про це. Вони послухають мене, а не Рокиту. Мені ж уся оця гра здається підозрілою. Надто вже легко все виходить. Надто легко і просто.

Він подумав:

«Я повинен пристрелити її так само, як Крихняка. Але я знаю, що не зумію цього зробити. Я міг би зв'язати її, проте вона дуже добре володіє зброєю і навряд чи дозволить мені відібрати її. А коли навіть я і зв'яжу її, як це буває в кіно, то перш ніж опинюся в Яруги, хто-небудь звільнить її. Адже, мабуть, вона прийшла сюди не сама!»

І ще Альберт подумав:

«За годину я мушу виїхати до Рокити…»

— Я проведу тебе, — запропонував він.

Анастазія підвелася з ліжка. Обсмикнула на собі сукню і плащ.

— А ти все-таки вмієш бути джентльменом, — глузливо мовила вона.

Внизу, у вітальні, панувала цілковита темрява. Вони йшли навпомацки, торкаючись одне одного ліктями, як тоді у кляшторному підземеллі.

«Може, пристрелити її тут?» — подумалось йому.

Вулиця була порожня. Тільки коли вони проходили через сад, Альбертові на якусь мить привиділися серед кущів обриси кількох постатей.

— Де твої хлопці? — поцікавився він.

— Стережуть мій велосипед на старому єврейському кладовищі. Знаєш, де це?