Паразити свідомості
- Автор: Уилсон Колин Генри
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Переводчик: Володимир Романець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Паразити свідомості». Краткое содержание книги:
Перу современного английского писателя Колина Вилсона принадлежат романы, пьесы, философские трактаты. Паразиты сознания – остросюжетный роман с элементами фантастики, пронизан идеей утверждения неограниченных возможностей человека, убеждением в громадном потенциале человеческой воли и интеллекта.
Я вже знав, що мені робити. Треба про все розповісти Райхові. Райх був єдиною людиною, яка мені подобалась і якій я довіряв. Трагедія Карела Вайсмана мабуть у тому й полягала, що він нікого не любив так, як я Райха, і через те нікому не довіряв так, як я Райхові. Звичайно, найбезпечніше було б розповісти про все вранці, на свіжу голову. Але стриматися до ранку я не міг і тому подзвонив Райхові за нашим приватним кодом на місце розкопок.
Як тільки обличчя мого приятеля з'явилося на екрані, я відчув, що до мене повертається здоровий глузд. Я запитав його, чи не хотів би він повечеряти разом зі мною. Він запитав, чи маю я до нього якусь особливу справу, і я відповів, що ні – жодної справи в мене немає, просто я почуваю себе краще і мені хочеться побути разом з ним. На моє щастя, якісь керівні працівники Англо-Індійської уранової компанії були на місці розкопок у той день і мали повертатися ракетою в Діярбакир о шостій годині. Райх сказав, що о пів на сьому він зустрінеться зі мною.
Я витягнув з розетки штепсельну вилку, і в цю мить у мене сяйнув перший здогад стосовно того, чому Вайсман мовчав про них. Відчуття, що тебе "підслуховують" – що хтось неначе підключається до відеофону – змушувало діяти дуже обережно, поводитися спокійно, тримати думки в руслі буденних справ.
Я замовив стіл у директорському ресторані, до якого ми мали доступ. Мені здавалося, що тут буде найбезпечніше розповісти Райхові про все.
За годину перед його приїздом я знову лежав на ліжку, заплющивши очі, і намагався розслабитись, вивільнити від думок свій мозок.
І дивна річ – цього разу я міг розслабитись досить легко. Зосередження на власній свідомості дало свій позитивний ефект. Дещо я почав розуміти відразу ж. Будучи неприхованим "романтиком", я завжди страждав від нудьги. Ця нудьга виникає від своєрідної недовіри до світу. Ти відчуваєш, що не можеш знехтувати її, не можеш відірвати від неї очі й забути про неї. І сидиш, уп'явшись поглядом у куток стелі, замість того, щоб слухати музику чи думати про історію, і тебе тримає якесь дивне почуття обов'язку.
І от тепер я відчув, що мій обов'язок полягає в тому, щоб знехтувати зовнішній світ. Я зрозумів, що Карел мав на увазі: для паразитів життєво необхідно, щоб ми не знали про їхнє існування. Якщо людина дізнається про них, у неї з'являється нове відчуття сили й мети.
Райх прийшов рівно о пів на сьому й сказав, що вигляд у мене набагато кращий. Ми випили по чарці мартіні, і Райх розповів про новини на місці розкопок після мого від'їзду звідти. Здебільшого все зводилося до дрібних суперечок щодо кута, під яким належало робити перший тунель. О сьомій годині ми зійшли вниз вечеряти. Нам виділили зручний столик поблизу вікна, і кілька людей кивнули нам головами – протягом останніх двох місяців ми стали міжнародними знаменитостями. Ми сіли за столик і замовили морожену диню. Райх узяв перелік вин. Я забрав у нього аркуш, кажучи:
– Давай сьогодні більше не пити. Чому – побачиш сам. Зараз наші голови повинні бути тверезі.
Він здивовано глянув на мене:
– Що сталося? Ти ж наче казав, що на сьогодні справ ніяких не буде.
– Так треба було. То, що я маю тобі сказати, треба тримати поки що в таємниці.
Він усміхнувся й сказав:
– Ну, коли так, то, може, нам перевірити, чи не вмонтовані в наш столик мікрофони?
Я сказав, що в цьому немає потреби – підслуховувач не повірить у те, що я збираюсь сказати.
Якийсь час він здивовано дивився на мене, і я запитав:
– У мене вигляд нормальної людини?
– Цілком!
– А якщо я скажу тобі, що через півгодини ти засумніваєшся в моїй нормальності?
– Ради бога, викладай уже, що там у тебе,– мовив Райх. – Я знаю, що ти не божевільний. У чому справа? Якась нова ідея щодо нашого підземного міста?
Я похитав головою. Бачачи його спантеличений вираз обличчя, я сказав, що протягом кількох годин після обіду читав записи Карела Вайсмана і додав:
– Мені здається, я вже знаю, чому він укоротив собі віку.
– Чому?
– Тобі краще самому почитати один уривок із його записів. Там викладено усе краще, ніж це зміг би зробити я. Але головне ось у чому: я не вірю, що він був божевільний. І це було не самогубство, а своєрідне вбивство.
Говорячи, я питав себе, чи не думає він, що я збожеволів, і тому намагався бути якомога спокійнішим і здаватися якомога нормальнішим. Яке ж було полегшення бачити, що він сприймає мої слова, як слова нормальної людини! Він лише сказав: