Трава нічого не ховає
- Автор: Нюквист Герд
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Трава нічого не ховає». Краткое содержание книги:
Полковник Лунде йшов із дому й повертався в той самий час, хвилина в хвилину. Я міг по ньому наставляти годинник.
Я завжди був байдужий до військової справи. Я знав лише, що вона потрібна. А тепер раптом зацікавився нею Тільки як чистого наукою. Часом увечері я заглядав у його фахові журнали чи книжки або він сам починав пояснювати мені те, що читав. Це був для мене цілком незнайомий світ — і, виявляється, він не обмежувався самою муштрою та зміною варти о десятій нуль-нуль вечора, як я собі уявляв. Ллє мої уявлення ґрунтувалися па власному досвіді військової служби, — а я ніколи не був добрим солдатом. Часом ми ввечері грали в бридж. Як я й сподівався, найкращим гравцем виявився полковник Лунде.
Бувши в гарному настрої, я вирішив навчити їх грати в покер. Ніхто не був прикро вражений моїм наміром. Найкраще в покер грала Люсі. Цього я вже ніяк не сподівався. Я полюбив свою незатишку кімнату з ялиновою гіллякою за вікном, що стала моєю приятелькою, з краєвидом на зимове Осло.
Ввечері місто скидалося на шмат чорного оксамиту, на якому, щоб потішити око, хтось розстелив разки перлин і самоцвіти.
Удень воно лежало внизу, мов якесь іграшкове місто, розкинувшись на всі боки, навіть забравшись на пагорби навколо Екеберга.
— Я зроду не бачив такого гарного краєвиду, — якось сказав я Вікторії.
— А якби ти побачив краєвид з башти над горищем! — відповіла вона.
Над горищем?
Я ніби прокинувся зі сну.
Адже це був чудовий привід. Чудовий і цілком природний.
— А можна поглянути звідти на місто, Вікторіє? Вона згорнула книжки.
— Ходімо.
З горища ми з Вікторією вузькими крученими сходами відразу піднялися на башту. На східцях висіла павутина із заплутаними в ній здохлими мухами. Зі східців низенькі двері вели просто на невеличкий помісток із флагштоком.
Ми трохи постояли там, милуючись краєвидом. Він і справді був чудовий. Варто було вибратися на ту чудернацьку башту. Але мене раптом перестав цікавити краєвид.
— Навіщо ця башта, Вікторіє?
— Не маю уявлення. Мабуть, для флагштока… Хоч ми маємо флагшток у саду. Може, щоб будинок був показніший?
Здається, тоді, на зламі сторіч, усі так будували. Правда ж? Башти, різні оздоби, високі фундаменти, щоб усе здавалося показним.
— Правда, — погодився я.
Ми знову злізли на горище.
То була мрія, а не горище. Мрія для режисерів, що знімають фільми жахів. Для таких, як Гічкок. Той, хто ходив по ньому вночі, аж ніяк не боявся темряви. Я б навіть не повірив, що таке горище десь є, — хіба що, як я вже сказав, у фільмах Гічкока.
Кутки й закамарки, односхилий дах із двома віконцями, скрині, полиці, павутина, старий дитячий возик, валізки, порох, навіть стоячий вішак, швацький манекен на тринозі та іржава клітка для папуг.
— Боже, Вікторіє, тут, видно, протягом двох поколінь ніхто не прибирав! Хіба таке дозволяє пожежна охорона?
— Проти тітки Марти безсила й пожежна охорона, — відповіла Вікторія.
— Отже, це тут, на цьому горищі, прабабуся Лунде щось заховала?
— Так.
— Важко його буде знайти, коли воно й справді тут є.
— Авжеж. А надто як не знаєш, чого шукати.
В обидвох кінцях горища висіли електричні лампочки під скляними абажурами. Крім того, світло пробивалося лише крізь маленькі віконця. Це ще дужче підсилювало враження нереальності. Ціле горище здавалось велетенською театральною декорацією. Я згадав «Дику качку». Якби Ібсен показав нам горище, воно б мало такий вигляд, як це. Згадав я і Гедвіг. Я глянув на неї — тобто глянув на Вікторію.
Вона стояла просто переді мною, зовсім близько. І знов скоса дивилася на мене, наче щось задумала і воно її розважило.
«Чому вона не одягнеться як слід? — подумав я. — Чому Люсі не приділить їй трохи уваги? Не так уже й багато треба. Кілька гарних суконь… добру перукарку…»
Вікторія немов прочитала мої думки.
— Тобі й далі здається, що мене неприємно цілувати? — запитала вона.
Вона стояла біля самого мене. Вона ще дитина, ще підліток, а я її вчитель. Я кашлянув.
— Цікаво було глянути на краєвид, Вікторіє. Може, підемо вже вниз?