Королівська дорога

Всього вони мали понад двадцять металевих полотен. Глибина ж виїмки була не більше сантиметра. Клод кинув пилку і глянув перед собою — на камінні, яке лежало на землі, збереглися майже непомітні сліди барельєфів. Він думав лише про стіни, а тому зовсім не звертав на них уваги. «Чи не збереглася, бува, різьба на камінні, яке лежить на землі?» — промайнула думка.

Але Перкен випередив його. Він гукнув погоничів, ті швидко поробили важелі з молодих дерев і взялися перевертати ними брили. Поволі піднімаючись догори, каміння перекручувалось на одній зі своїх граней і з глухим гуркотом знову падало на переляканих стоніжок. У щойно зроблену яму, яка своїми чистими гладкими боками скидалася на мушлю, падала вже інша брила. Так поволі каміння, вперше після таїландського вторгнення, показувало свою знищену землею поверхню, а також чудернацьких комах, які з несамовитою впертістю повзли в джунглі. Чим довше Клод дивився на зруйновані барельєфи, тим більше переконувався, що перевезти можна лише те каміння, яке вціліло на одній зі стін головного храму.

На камені, різьбленому з обох боків, були зображені дві танцівниці. Вся композиція уміщалася на трьох блоках. Верхній блок мав би впасти од сильного поштовху.

— Скільки це буде коштувати? Як ви гадаєте? — запитав Перкен.

— Дві танцівниці?

— Так.

— Важко сказати. В усякому разі, не менше п’ятисот тисяч франків.

— Ви впевнені?

— Звичайно.

Ось де були кулемети, яких він шукав у Європі. Вони були тут, у джунглях, серед цього каміння... Цікаво, є ще храми в цьому районі? А може, йому слід сподіватися більшого, ніж кулемети? Якщо він знайде ще декілька храмів, то зможе озброїти своїх людей, і тоді його голос почують у Бангкоці. Ще один храм — це десять кулеметів і дві сотні гвинтівок... Стоячи перед цією спорудою, він геть забув про численні храми, де не було скульптур, забув про дорогу... Перед очима уява малювала парад його війська; він бачив, як сонце виграє на дулах кулеметів...

Тим часом Клод наказав розчистити поверхню, аби один камінь не впав на інший і не розбився. Чоловіки перекочували брили, а він роздивлявся плиту: одна голова з усміхненими вустами (що характерно для кхмерських статуй) була вкрита дуже тонким шаром світло-сірого моху, який скидався на пушок персика. Троє чоловіків налягли на неї плечем — плита хитнулася, впала на ребро і, вгрузнувши глибоко в землю, так і залишилася стояти. При переміщенні на нижньому камені залишилися два блискучі рівчаки, по яких ланцюжком повзли мурахи, зайняті рятуванням своїх яєць. Однак нижній камінь лежав не так, як перший, — він був щільно стиснутий з обидвох боків блоками уцілілої стіни, кожен з яких важив декілька тонн. Вийняти його звідси? Тоді доведеться повалити всю стіну. Якщо деякі різьблені частини можна ще сяк-так вийняти зі стіни, то інші блоки, величезні й масивні, стоятимуть до тих пір, поки фігові дерева не звалять їх через кілька століть на землю.