Хто ти?
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хто ти?». Краткое содержание книги:
Бурхливе, багатогранне життя стає горнилом душ і сердець героїв. Але війна безжалісно розлучає їх. Що станеться з героями роману «Хто ти?» в кривавому пеклі битви? Які муки доведеться їм перенести?
Бог мовчав, загадково всміхався крізь хижий оскал. І тоді не витримала дівчина, зламала заповіт жерців. Одного разу замість паленого м’яса піднесла вона в дар богу сніп запашних квітів з річкової луки. Дивний аромат розлився в храмі. І криваві вогні щезли в очах бога. Зникла хижість в лиці, замість неї з’явився вираз ніжності… Здивувалася і зраділа жриця. З того дня вона викидала жертовне м’ясо собакам і клала перед богом тільки квіти і трави…
Через кілька днів повернулося з битви військо племені, ведучи багато полонених, везучи безліч скарбів, награбованих в чужих землях. Старшини з трубними криками, з великим і блискучим почтом ввалилися до храму, щоб одсвяткувати перемогу і віддячити богові за успіх багатими жертвами…
Дивною тишею, ніжним ароматом, осяйним блиском прекрасного обличчя бога зустрів воїнів храм. Вони завмерли заворожені, вражені, здивовані. Невідомі раніше почуття пробудилися в жорстоких серцях, зм’якшили їх. З глибин душі виповз сум. Перед ними виникли картини палаючих станів переможеного племені, почулися зойки дітей і жінок. І воїни пожаліли вперше в житті дітей ворогів своїх, як своїх власних. І сказав вождь: «Воїни мої! Вороги билися з нами доблесно і хоробро! Не гоже повертати їх в рабство лише тому, що зброя наша сьогодні була могутнішою! Одпустимо їх додому, віддамо їм скарби їхні, щоб знову палали багаття в селищах, щоб діти веселилися поверненню батьків, як веселяться нині наші діти. І не будемо більше підіймати меч один на одного! Хіба не дає наша багата долина всього, що потрібно людині? Погляньте на бога — він схвалює мої слова!»
А бог справді усміхався. Його чоло сяяло мудрістю і тайною, очі випромінювали любов. І жевріли любов’ю серця воїнів. Одпустили вони полонених своїх, оддали їм пограбоване. Молода дівчина-жриця плакала від щастя, сховавшись в куточку храму. І коли розійшлися воїни, вона знову побігла на луки, щоб принести жертву вдячності за велике чудо божества.
Старий жрець, почувши про дивну подію в храмі, аж потемнів од гніву. Цього разу храм не одержав нічого від військової здобичі. І жрець вирішив дізнатися, що трапилося. Він скликав своїх помічників і причаївся біля статуї бога. Ждали вони недовго. Дівчина повернулася з луків, несучи гірлянди чарівних польових і лугових квітів. Вона, співаючи радісні пісні, поклала жертву біля ніг бога, увінчала найкращими квітами його чоло. І блакитними променями спалахнули очі його, і в просторі почулася неземна, чарівна музика…
Тоді жерці зрозуміли, хто змінив серце бога. І жахлива ненависть загорілася в чорних душах. Вони кинулися до дівчини, безжалісно вбили її перед лицем осяйного бога. І потім, спаливши, піднесли йому в жертву. Задрижала земля. І сльоза скотилася по щоках бога. А потім обличчя його знову, як колись, скривилося в хижому оскалі, а очі спалахнули кривавим вогнем…
Дід Василь замовк, розкурив люльку, пихнув димком.
— Гарно як, — прошепотіла Оленка, не розплющуючи очей. — Я розумію вас, дідусю. Це чудова і правдива казка…
— Тільки вона дає не точну відповідь, — озвався Микола. — Я згоден, що люди збирають те, що сіють. Посієш підлість — не збереш радості! Але в чому істина, правда? Я хочу знати конкретно…
Дід Василь ласкаво-іронічно засміявся, розкуйовдив чуб Миколи. Докірливо хитнув головою.
— Ех ви, горе-теоретики! Закінчені істини вам подавай, все на полички поклади, розжуй! А чи є вона справді — ясна і зрима істина, щоб можна було її помацать, як, скажімо, скульптуру?.. Це вічне запитання… Воно мучить молоді душі в кожному поколінні. Пам’ятаю — це було давно-давно — як мені в дитинстві довелося почути цікаву легенду…
— Про що, діду? — заінтриговано озвався Микола. — Ви мені не розповідали?..
— Ні… Не доводилося. А легенда та про істину…
— Так розкажіть нам, дідусю, — попросила Оленка, лащачись до старого. — Все одно ми не заснемо сьогодні…
Дід погладив Оленку по голові, зітхнув. Знову набив люльку тютюном, запалив.
— Хай буде по-вашому. Розкажу. Дай згадаю… як це почалося… Бачите, на правобережжі бовваніє Дівич-гора? Саме вона розповіла мені ту дивну легенду…
Микола і Оленка перезирнулися, з острахом поглянули на старого. Може, він марить? Чи жартує? Ні, чоло нахмурене в зусиллі згадати забуті літа і події, примружені очі дивляться строго і спокійно… Ні, ні! Не слід дивуватися. Хіба в таку ніч можна сумніватися в чому-небудь? Все можливе, все здійсненне. Душа відкрита назустріч чудесному…