Країна Моксель, або Московія. Книга 3
- Автор: Билинский Владимир
- Серия: Країна Моксель #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Країна Моксель, або Московія. Книга 3». Краткое содержание книги:
Читач дізнається, чому в офіційній радянській історіографії замовчувалася правда про московитів і Московське князівство.
Книжку можна рекомендувати студентам і викладачам вузів як навчальний посібник.
Хай пробачать мені читачі таке розлоге цитування. Каюся, обірвати в середині не міг. Отже, геніальний наш предок, автор легендарного «Слова о полку Ігоревім» у 1185 році знав, що етнос ростово–суздальської землі не слов’янського, а суто фінського походження — Хинова.
Тому й не дивно, що великий мандрівник Вільгельм де Рубрук, побувавши 1253 року в ставці хана Сартака, недвозначно розділив поняття Русі (України) і країни Моксель (Московії): у давнину, з XII до XV століття, ця істина була добре відомою.
Викликають повагу і ті російські вчені, які, хоч і не прямо, а дещо опосередковано й алегорично, вносять свою частку в розкриття фальсифікації: В. Ф. Міллер («Хинова» «Слова о полку Ігоревім»), A. B. Соловйов («Вісім зауваг до «Слова о полку Ігоревім»), Т. І. Алексєєва («Етногенез східних слов’ян за даними антропології»).
І хоч кожен російський учений завжди додавав свою частку «доважку брехні» до спільної скарбниці фальсифікації, тобто до московського офіціозу щодо його слов’янських коренів, однак незаперечні факти вагоміші за словесне лушпиння.
Другим важливим свідченням «Слова о полку Ігоревім» є правда про діяння двох великих князів: Святослава Олеговича (київського) і Ярослава Олеговича (чернігівського), які, згідно з версією російських учених, не прийшли на допомогу новгород–сіверському князю Ігореві. Однак, як встановив Б. І. Яценко, ця думка хибна. Адже в 1185 році готувався об’єднаний удар по Русі з боку хинови та половців. І тільки спільні зусилля князів Русі (України) зірвали ворожі наміри. Послухаймо:
«У подіях 1185 р. Олеговичі виступили як єдина сила: Святослав Київський підстраховував Ігоря на кордоні з Суздалем (в Корачеві), а його брат Ярослав зібрав війська в Чернігові і пильнував з боку Переяслава. І хоч Ігор зазнав поразки, йому вдалося розладнати антируську коаліцію — об’єднаний похід… на Русь було зірвано, Переяслав і Сіверщина включились у систему оборони Руської землі. До оборони Переяслава Святослав залучив Рюрика Ростиславовича, а на Посейм’я послав своїх синів. Це була велика військова, політична і дипломатична перемога Святослава Київського» [5, с. 26].
І щоби в нас не залишалося жодного сумніву стосовно ворожості до Русі ростово–суздальської Хинови, пропоную ще раз послухати нашого історика й автора «Слова»:
«Автор «Слова» чудово розумів, що половці стали слухняним знаряддям у руках хинови — фінського народу Волго–Окського межиріччя — і її володаря, суздальського князя. У плачі Ярославни дана пряма вказівка на те, звідки одержали половці те озброєння: «Чему мычеши хиновьскыя стрЪлкы… на моея лады вой?» [5, с. 25].
При нагоді нагадаю читачам, що, підтримуючи новгород–сіверського князя, Святослав Олегович у 1180 році пройшовся вогнем і мечем по ростово–суздальській землі, відівчаючи північних дикунів та звідників від зазіхання на споконвічну землю Русі.
Борис Іванович Яценко підкреслив величезну підлість «залешанських князів» відносно Русі. Він підрахував, що один тільки Юрій Довгорукий приводив половців на Русь дванадцять разів. Така злоба й ненависть переповнювали нутро московських предків до споконвічної Русі й матері міст руських — Києва. Про це не варто забувати.
Несприйняття Хиновою Русі існує від початку XII століття, коли вони вперше зіткнулися.
І останнє, на що хочу звернути увагу читачів, аналізуючи «Слово о полку Ігоревім», — на територію та кордони Русі. Зауважте, ще Ярослав Мудрий розділив між своїми синами тільки ті землі, які входили до споконвічних земель Русі: Київ, Чернігів, Переяслав, Волинь, Смоленськ. І згодом, у Любецькому з’їзді князів (1097 р.) брали участь Київ, Чернігів, Переяслав, Волинь, Перемишль, Теребовля. «Вони й складали територію Руської землі наприкінці XI ст.» [5, с. 58].
Жодного стосунку до Русі ростово–суздальська земля в XI столітті, як бачимо, не мала. У XII, XIII століттях князів тієї землі ніколи не запрошували в Русь для вирішення внутрішньодержавних справ.
«…В епоху «Слова» Руська земля обіймала Середню Наддніпрянщину «із додатком Посейм’я», тобто Сіверської землі. Із входженням Сіверщини до складу Руси… визначилися її північно–східні кордони. Тому похід Ігоря мав епохальне значення в історії України–Руси. Києво–руський народ змушений був захищатися від агресивних сусідів — Хинови, Литви, Половеччини, Угорщини, згодом Польщі. З цих позицій треба оцінювати роль і Києва, і великого київського князя у «Слові» [5, с. 59–60].