Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Відчинив двері, і з хати війнуло на мене теплом. Але материне обличчя, яке побачив наступної хвилі, було крижане.
– Це ти? – байдуже сказала вона. – А я думала, батько заявився.
Материне обличчя було не тільки крижане, але й мокре, а очі червоні.
Серце в мене йокнуло: ні, не зустрічають мене тут, змерзлого й вичерпаного, обіймами. Ні, не буде сьогодні в цій хаті миру – його видуло звідси, як вивіяло в мене мій вишневий цвіт. Нічого не запитував, а стояв і дивився на свою печальну матір. Сльози вже котилися в неї обличчям.
– Може, щось сталося? – спитав я пошепки.
– Нічого з ним не сталося! – закричала верескливо мати. – Знову повіявся!
Я повільно роздягався. Скинув шапку і труснув її об коліно. Скинув благеньке пальтечко й повісив біля порога. Мати впала на стільця біля столу лицем на руки і заридала. Я ковтнув спазму й собі. Мусив бути знову для них звідником, отже, й дорослішим за неї. Мусив давати їй раду, хоч сам я – ніби висушений гарбуз.
– Звідки знаєш, що він повіявся? – спитав я хрипко.
Це було дурне запитання, батько мав прийти додому дві години тому. Але щось мені говорити треба було, щось треба було вирішувати.
– Заспокойся, – сказав я, сідаючи до столу. – Заспокойся і розкажи…
Мати звела обличчя, було воно страшне. Волосся розколошкане, очі підпухлі, червоні, обличчя сіре і старе. Довгий ніс ще більше видовжився – худе й неймовірно старе обличчя!
– Сьогодні в нього получка, – сказала вона зморено. – Сьогодні він остаточно мав сплатити свій борг.
– Значить, він гуляє, – сказав я спокійно. – Нагуляється й прийде.
Батько мій гулякою не був. Але інколи він зривався. Та зараз усі пивниці зачинено.
– Де ти його знайшов того разу? – спитала крижаним голосом. – Де він ночував?
«Дивно, – подумав я. – Минуло стільки часу, а вона не довідалася. Зрештою в батька і в мене важко щось довідатися».
– Під нашим мостом, хіба я тобі не казав?
– Ти такий же потайний, як і твій батечко, – вибухнула мати. – Це вже він пристав до тої Маруськи!
– Якої ще Маруськи? – зчудовано спитав я: невже були речі, що їх я не відав?
– А тої, з ансамблю, – сказала мати, і сльози горохом покотилися по її лиці. – Тієї хвойди проклятої!
Це було щось по–справжньому нове. Я сидів і, певне, дурний вираз на обличчі мав.
– Мені давно розказували, – втомлено сповістила мати, – що він якусь там додому проводжав. Маруською її звати.
Я все ще сидів остовпілий, дурний і малий – де ще взялася на мою голову якась хвойда Маруська з ансамблю. Ось чому мати так часто посилала мене, щоб я забирав батька після репетицій та концертів. Завжди виконував я ті її прохання, але ніколи батько не виходив з якоюсь хвойдою Маруською, а тільки сам. Може, Маруська – ота красуня, що на неї я задивлявся. Але та Маруська, коли вона справді Маруська, мала свого залицяльника, і вони після концертів та репетицій виходили опідруч. Той залицальннк був трохи смішний, з малими вусиками і трохи клишоногий. Але він так тримав свою красуню під руку, що не було ніякого сумніву: ансамблева красуня зовсім не Маруська. про яку каже мати.
Отже, вони з батьком мали свою таємницю, про яку я ані здогадувався, отже, й тихий плин нашого спільного життя був тільки моєю оманою. Щось батька в нашому домі й нашій сімейній спілці не задовольняло, щось його гнітило, щось у них перед цим знову відбулося, знову виникла гостра непогодженість: гірко було те, що я в цих їхніх змаганнях до уваги не брався. Ще минулого року в батька знайшли якусь ниркову хворобу: мати тоді затурбувалася, почала бігати до бабок–знахарок, варила якісь зілля і поїла ними батька. Знову в нашому домі з'явилася медсестра Марина Карпівна, материна подруга, якої батько терпіти не міг. Мати варила йому окремі страви і стала до нього ніби й лагідніша; я вже навіть думав, що ця хвороба зблизить їх, що вже не чутиму я гострого материного вереску, а вона запалювалася від дрібниць. І справді, кілька місяців по тому вони жили, ніби голубки; мати перестала на нього кричати, а він, як і раніше, залишився спокійний, хіба спалахував у його зорі вряди–годи отой сивий вогник, але той сивий вогник у його очах я любив. Саме в такі хвилини уділяв більше уваги й мені, брав мене на прогулянки (мати на прогулянки не ходила ніколи) і вів довгі задушевні бесіди, а я питав у нього всяку всячину. Але вони мали свою таємницю і досить майстерно мене дурили. Останніми місяцями я перестав забирати батька після репетицій, хоч мати мене кількаразово й просила про те…