На футбольних меридіанах
- Автор: Войнов Юрій
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На футбольних меридіанах». Краткое содержание книги:
Нашими наступними суперниками були австрійці. Вони явно відмовились від «віденського мережива», висунули вперед двох високих, фізично сильних інсайдів, які разом з центральним нападаючим Буцеком прагнули весь час тиснути на наші оборонні лінії. Ми знали, що австрійці вміють сильно і точно бити по воротах з різних дистанцій і тому застосували щільну персональну опіку по всьому полю. Це дало позитивні наслідки: нападаючі і півзахисники команди Австрії втратили можливість вільно бити по воротах.
Але вони не втрачали надії на злам в грі, явно не збирались передчасно складати зброю. З кожною хвилиною зустріч ставала напруженішою, бо австрійці, всупереч нашим розрахункам, витримали запропонований нами високий темп.
Аж ось Анатолій Ільїн точно вийшов на коротку діагональну передачу і без обробки м’яча пробив по воротах. Гол! Ми кинулися поздоровляти нашого найкращого бомбардира і ще впевненіше повели наступ. У цьому матчі я перестав відчувати скутість, яка дратувала мене досить довго в матчі з англійцями, частіше підключався до лінії нападу, як це робив не раз у київському «Динамо». Але, на жаль, забити гола не зумів.
Ми гадали, що доля матчу вже вирішена, коли на нашу голову знову звалилося пенальті. На жаль, цілком справедливе. Хорошого настрою – як не бувало. Адже пенальті – це вірний гол. Якщо рахунок буде зрівняно, австрійці почнуть грати з піднесенням. І тоді вже важко сказати, як далі піде боротьба.
Пригнічені невдачею, ми залишаємо межі штрафного майданчика, на якому готується до удару Буцек. Обличчя хлопців бліді від хвилювання. Наш капітан Микита Симонян (Нетто не грав ні в першій, ні в цій грі) мало не кусає губи. Всі ми не зводимо очей з Яшина, який завмер у воротах, ледь висунувши вперед зігнуті руки. Буцек дивиться на м’яч майже цілу хвилину. Кілька разів він з силою видихає повітря, щоб заспокоїтись. Буцек досвідчений футболіст, його удар, як відомо, відзначається винятковою силою. Розв’язка неминуча…
Нарешті він відходить на кілька кроків назад, уважно дивиться на нашого воротаря і починає розбіг… Я відвертаюсь. Чую удар!
В першу мить я не зрозумів, що сталося, бо одразу мене просто оглушило ревіння трибун. Потім дивлюсь і не можу повірити своїм очам. Яшин лежить в кутку воріт і притискує до грудей м’яч, а Буцек стоїть на тому ж місці, звідки ударив по м’ячу, і, схопившись руками за голову, хитається з боку на бік.
Ні, треба бути Яшиним, щоб взяти такий м’яч! Тепер усі переконались, що наш воротар – найкращий на чемпіонаті.
Окрилені цією удачею, ми кидаємось уперед. Я без зупинки передаю м’яч Симоняну, той з ходу переадресовує його Валентину Іванову. Удар – голі Рахунок 2:0.
Після цього австрійці по суті припиняють наступальні дії. Вони розуміють, що матч програли. Отже, в нас уже три очка.
На своїй базі ми зустрічаємось з бразільцями. Вони наші наступні суперники, але це не заважає їм щиро поздоровити нас з щойно здобутою перемогою. Адже – сусіди, давні знайомі. Тепер ми маємо зустрітись з ними. Але про це, звичайно, ні слова.
Ще один день живемо так, ніби не нашого матчу з нетерпінням чекають всі любителі футбола і тут, у Швеції, і далеко за її межами. Як завжди, воротар Жільмар довго бавиться своєю улюбленою грою – неквапно накидає кільця на цвяхи, вбиті в дошку. Вава майстерно перебирає струни гітари і замріяно наспівує мелодійну пісеньку. Раптом він питає мене:
– Чого ти так дивишся, не впізнаєш?
– Ніяк не можу звикнути до твоїх вусиків, раніше їх не було, – пояснюю я.
Вава сміється і хитро підморгує:
– Це я хочу бути соліднішим.
Поруч з ним сидить Гаррінча. Його обличчя засмучене. Він більше за інших тужить за домом, хоч і його товариші вражають своєю явною тугою за батьківщиною. Вони це ніяк не можуть приховати. Щоб ота туга була меншою, щоб вони і в далекій північній Швеції почували себе як вдома, їм привезли на дачу чимало записів бразільської музики, національних кінофільмів. У них навіть є лікар-психолог, який щодня слідкує за настроєм команди. Ностальгія бразільців, по-дитячому експансивних і безпосередніх, справжня хвороба. І саме так борються з нею.
Але мені здається, що Гаррінча потрібна особлива підтримка, і я кажу йому:
– Не варто так горювати, друже. Потерпи ще трохи, і невдовзі вирушиш назад, повернешся в Ріо.
На мій подив, він відповідає не те, що я чекав почути:
– Це я і сам знаю. Мене дратує інше. Навіщо я приїхав сюди? Мені не дають грати, а я в хорошій формі. В дуже хорошій. Якщо мене і проти вас не поставлять, кину все до біса і втечу додому. Слово честі!