Чуття і чутливість
- Автор: Остин Джейн
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2968-7
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Чуття і чутливість». Краткое содержание книги:
Доля Маріанни Дешвуд, героїні роману «Чуття і чутливість», стала запереченням розхожих уявлень того часу про романтичну пристрасть як вершину людських почуттів. Зазнавши зради коханого, Маріанна переконалася, що навіть таке високе почуття як любов, повинно засновуватися на благородстві, щирому серці та вмінні зрозуміти іншу людину…
— Дозволю собі припустити, — сказала Елінор, — що всупереч більш просторим кімнатам і ширшим сходам ваш власний будинок здаватиметься вам таким же бездоганним, як і цей.
— Безперечно, є щось таке, що здатне зробити його незрівнянно дорожчим для мене, — відповів Віллоубі, — але право вашого котеджу на мою прихильність назавжди залишиться особливим.
Місіс Дешвуд радісно поглянула на Маріанну, чиї прекрасні очі були спрямовані на Віллоубі з виразом, що не залишав анінайменшого сумніву — як добре вона його розуміє.
— Скільки разів, — продовжував він, — перебуваючи рік тому в Алленхемі, бажав я, щоб Бартонський Котедж перестав бути пусткою! Проходячи або проїжджаючи повз нього, я завжди милувався його мальовничим місцем розташування і засмучувався, що в ньому ніхто не живе. Я й гадки не мав, що тільки-но я приїду наступного року, як тут же почую від місіс Сміт, що Бартон Котедж хтось винаймає. Ця новина пробудила в мені таку цікавість і таку радість, що їх можна назвати не чим іншим, як передчуттям щастя, яке на мене чекало. Чи не так, Маріанно? — додав він, стишуючи голос, а потім вів далі попереднім тоном: — І ось саме цей будинок ви і замислили зіпсувати, місіс Дешвуд! Позбавити його простоти заради уявних поліпшень? Цю милу вітальню, де почалося наше знайомство і де відтоді ми провели стільки щасливих годин, ви зведете до передпокою, і всі байдуже проходитимуть через кімнату, яка дотепер була чарівнішою, затишнішою і зручнішою за будь-які найвеличніші апартаменти, які тільки є на світі!
Місіс Дешвуд знову запевнила його, що про подібну перебудову більше і мови не буде.
— Ви такі добросерді! — відповів він із запалом. — Ваша обіцянка мене заспокоїла. Але додайте до неї ще одну і зробіть мене щасливим. Завірте мене, що не тільки ваш будинок залишиться таким, як і був, але й ви, і ваше сімейство завжди будете такими ж незмінними, як і ваш будинок, і завжди ставитиметеся до мене з тією добротою, яка робить для мене таким дорогим усе, що з вами пов’язане.
Обіцянка була охоче дана, і до кінця вечора Віллоубі поводився так, що не можна було сумніватися ні в його почуттях, ні в щасті, що його охопило.
— Ви у нас завтра обідаєте? — спитала місіс Дешвуд, коли він почав прощатися. — Вранці я вас не кличу, бо ми маємо піти до Бартон-парку, щоб зробити візит леді Мідлтон.
Віллоубі обіцяв бути в них о четвертій годині.
РОЗДІЛ 15
Наступного дня місіс Дешвуд вирушила до леді Мідлтон з двома дочками: Маріанна визнала за краще залишитися вдома під якимось не дуже переконливим приводом, і її мати, не сумніваючись, що напередодні Віллоубі обіцяв прийти, поки їх не буде, не мала проти цього жодних заперечень.
Повернувшись з Бартон-парку, вони побачили перед котеджем кабріолет Віллоубі і його слугу, і місіс Дешвуд переконалася у вірності своєї здогадки. Саме це вона і передбачала. Але в будинку її чекало дещо таке, про що ніяка інтуїція її не попередила. Тільки вони увійшли до коридору, як з вітальні вибігла вкрай схвильована Маріанна, притискуючи хустку до очей. Вона піднялася сходами, не помітивши їх. Здивовані і стривожені, вони попрямували в кімнату, яку вона щойно покинула, і побачили там тільки Віллоубі, який, притулившись до каміна, стояв до них спиною. На їхні кроки він обернувся. Його обличчя відбивало ті самі почуття, що охопили Маріанну.
— Що з нею трапилося? — вигукнула місіс Дешвуд. — Вона захворіла?
— Сподіваюся, що ні, — відповів Віллоубі з удаваною бадьорістю. І з вимученою посмішкою додав: — Захворіти повинен я, оскільки мене уразило страшне розчарування.
— Розчарування?
— Так, бо я вимушений відмовитися від вашого запрошення. Нині вранці місіс Сміт вдалася до влади, яку багатство має над бідними, залежними родичами, і дала мені невідкладне доручення до Лондона. Мене щойно відправили в дорогу; я попрощався з Алленхемом і, щоби втішити себе, заїхав попрощатися з вами.
— До Лондона! І саме сьогодні вранці?
— Так, майже невідкладно.
— Який жаль! Але місіс Сміт ви, зрозуміло, відмовити не можете. І, сподіваюся, її доручення розлучить нас з вами ненадовго.
Відповідаючи, він почервонів.
— Дякую за вашу доброту. Але повернутися в Девоншир відразу я не зможу. У місіс Сміт я гостюю не частіше одного разу на рік.
— А що — окрім місіс Сміт, у вас тут друзів немає? І окрім Алленхема, вас ніде в тутешніх краях не приймуть? Соромтеся, Віллоубі! Щоб гостювати у нас, вам не потрібне ніяке запрошення!
Він почервонів іще сильніше, похнюпився і тільки й сказав: