Аномальна зона
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961-39-3
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Аномальна зона». Краткое содержание книги:
Терпець Акулi Дену мiг урватися пiсля тривалих та безрезультатних переговорiв з банкiром. Крiм того, вiн точно знав: вдома Пiддубний того вечора буде сам, без охорони. Таким чином вiн або свiдомо не врахував присутностi в будинку небажаного свiдка, або не взяв цю обставину до уваги, або…
Або цей свiдок був частиною його чергової комбiнацiї. Щось на кшталт iсторiї з Олегом Луговим.
Проте спочатку Кiра це припущення вiдкинула. За її версiєю, лють на якийсь час переважила здоровий глузд i Акула Ден просто не врахував свiдка. А навiть якщо i врахував, то зовсiм його не боявся. В тому, що Антон Коновалов — теж свiдок, Березовська не сумнiвалася. Ковалевський мiг пересуватися з бiльшою чи меншою кiлькiстю охорони, але щоб Акула Ден пiшов кудись без охорони, такого не було давно. За вiдомостями, якi вдалося роздобути Бражнику, Коновалову вiн довiряє чи не найбiльше з усiх. Отже, вiн теж мiг бути на мiсцi злочину.
Стрiляти в банкiра, виконуючи наказ боса. Чи дати йому свою «Беретту». Убивця, спiвучасник, свiдок.
Зараз, допивши пиво, Сергiй вкотре зробив невтiшний висновок: усе це вилами по водi писане. Доказiв жодних. Спроба пiдступилися до Ковалевського нiчого не дала: вiн спiлкувався в присутностi свого адвоката, причому не з операми чи слiдчим, а безпосередньо з начальником карного розшуку, i заявив: того вечора зависав у саунi за мiстом в присутностi десятка голих свiдкiв обох статей. Кожен з них пiдтвердить його алiбi. Звiсно, хто б у тому сумнiвався…
Єдина надiя — свiдок, якого не врахував Акула Ден. Але хто мiг бути тим свiдком, якщо Тамара Томiлiна, за її словами, того вечора додому до коханця не їздила i сидiла у себе вдома…
На брехнi дiвчину теж не зловили. Отже, був ще хтось, хто все бачив, упiзнав Акулу Дена, зрозумiв, що мовчати — єдиний спосiб зберегти власне життя, i, скориставшись тим, що для всiх залишився невiдомим, або залiг на дно, або навпаки — крутиться перед очима i радiє з того, що його нiхто не знає i не шукає.
Через те розслiдування топталося на мiсцi. А тут ще й мiстика додалась, яку не знаєш до якого боку пристебнути, хрiн її дери!
Вирахувати цього свiдка — розкрити вбивство. Ось як просто все виглядає. Вiд роздумiв Бражника вiдiрвав дзвiнок мобiльного. Ковзнув очима по дисплею — Кiра.
— Привiт.
— Ти де зараз?
— Як тобi сказати…
— Все ясно з тобою. Допивай своє пиво i кулею до мене.
— Та допив уже. Слухай, може десь на нейтральнiй територiї?
— Є новини, — почулося коротке. — Менi зручнiше розповiсти в кабiнетi.
Коли Сергiй зайшов, Березовська саме закiнчувала телефонну розмову.
— Не треба мене попереджати, сама знаю, — рiзко сказала вона в трубку i кахикнула в сторону. — Нормальне в мене здоров’я, нормальне! Нi, не треба лiкарняного. Навiть стратегiчного. Захочуть — на лiкарняному знайдуть, — вона помовчала, i Бражник без особливого запрошення вмостився на стiльцi навпроти неї. — Лiкарняний, Iгоре Степановичу, беруть тодi, коли хочуть вiдпочити. А менi саме тепер вiдпочивати, як бачите, нема як. Хочу, — погодилась вона зi спiвбесiдником. — Хочу, дуже хочу. Не маю права. Все, краще викликайте до себе, бо у мене зараз люди.
Кинувши трубку на важiль, Кiра навiть легенько стукнула по апарату.
— Дядя прокурор? — Сергiй кивнув на апарат.
— Знайшов родича… Але дядя прокурор має рацiю: завтра, максимум — пiслязавтра, тут дурдом почнеться. Ось, радить менi на лiкарняному заховатись. Аби непотрiбна iнформацiя не пiшла на загал. Все одно ж пiде, для чого нерви мотати собi i людям…
— Це ти про що?
— Пiдлiсне, гори воно вогнем!
— До чого тут Пiдлiсне?
— Чим ми, по-твоєму, вже кiлька тижнiв займаємось? Просто як Малдер зi Скаллi[8], чесне слово!
— Хто такi?
— Ти серйозно не знаєш? — Кiра глянула на нього поверх окулярiв.
Бражник промовчав i вона махнула рукою.
— Добре, не суть важливо… За кiлька днiв у якiйсь аномальнiй зонi один за одним зникають фiгурантка у справi про вбивство i вiдомий мiсцевий журналiст, який вирiшив дослiдити дивне явище природи. Обоє потiм нiби з повiтря з’явились, обоє частково втратили пам’ять, обоє, до речi, втратили автомобiлi, на яких туди, в Пiдлiсне, поїхали. Це, Серж, сенсацiя. Сюди вже збираються загони телевiзiйникiв з Києва, в перспективi — поява рiзних вчених, комiсiй, науково-дослiдних експедицiй.
— Не бiда, — стенув плечима Бражник. — Зникнуть у паралельному свiтi, а повернуться чебурашками. Тваринками невiдомої породи.
— Менi не до жартiв, Серж! Вони зникнуть, а шукати всiх доведеться нам!
— Ти серйозно?
— А ти — серйозно? Ти справдi вiриш у iснування якогось там паралельного свiту?
Бражник на мить замислився.
— Чесно? Не знаю. Одне дiло — в газетах читати. Iнше — бачити на власнi очi тих, хто там нiбито побував, — Сергiй знову помовчав, думаючи. — Знаєш, у що я насправдi вiрю? В гематоми на їхнiх потилицях.
— О! — Кiра переможно пiднесла догори вказiвного пальця. — Я консультувалась у одного спецiалiста. Не хочу тебе вантажити спецiальною термiнологiєю…
— I не треба, в мене неповна середня освiта, я читаю по складах.
— Не буду, — повторила Березовська. — Скажу лише: можна так гепнутись головою, що розiб’єш її до кровi, набити здоровезну ґулю, та однаково пам’ятати все, що з тобою було. Бiльше того: вiдомi випадки, коли пiсля таких пригод пам’ять навiть загострюється. I навпаки: можна легенько стукнути по головi в певне мiсце, навiть у певну точку, — i все!
— В сенсi — все?
— Зливай воду, — Кiра розвела руками. — Навiть вбити. Не кажучи вже про створення їй проблем з пам’яттю. Шамрай непритомний, Томiлiна, як у фiльмi «Джентльмени удачi»: тут пам’ятаю, тут не пам’ятаю. Але у цiкавого журналiста ґуля бiльша. Значить, удар вийшов дещо сильнiшим. Питання номер один: хто його вдарив? А заодно — хто вдарив її?
Бражник мовчав.
— Питання номер два: де їх ударили? Заодно третє — для чого?
— Тут якраз простiше, — Бражник витягнув з пачки цигарку i прилаштував її мiж губами.
— Витягни. Ти ж знаєш — не люблю.
Такий дiалог вiдбувався мiж ними чи не щоразу, коли вони зустрiчались в її робочому кабiнетi. Тому Сергiй i не любив Кiриного кабiнету.
— Ага, — вiн вийняв цигарку, пом’яв її пальцями. — Значить тут, кажу, простiше: постраждали обоє, i очевидно в тому довбаному Пiдлiсному. I якщо паралельних свiтiв справдi не буває, то i дiвчина, i журналiст побачили там щось таке, чого стороннiм бачити не можна. Ось їх i приголубили, акуратно вiдбиваючи мiзки. Мiж iншим, могли взагалi вбити.
— Чому не вбили? Погодься, це ж простiше. Нiхто нiкому нiчого не скаже.
— Кiро Антонiвно, — зiтхнув Сергiй, — ти ж сама прекрасно знаєш: мокруха не вирiшує проблему, а створює додаткову. Два трупи в Богом та людьми покинутому мiсцi, причому — два свiжих трупаки… Погодься, так швидше привернути увагу. Навiть якби обоє зникли в аномальнiй зонi з кiнцями, все одно ефект не такий. Справдi, вбити їх i десь потай прикопати набагато простiше, ефективнiше i навiть таємничiше. Немає тiл — немає дiл, сама ж розумiєш. Томiлiна з Шамраєм вважалися б зниклими без вiстi. «Убивчий» вiддiл ними б точно не займався. Нi, — Сергiй, затиснувши цигарку пучками пальцiв, провiв перед собою в повiтрi невидиму лiнiю, наче пiдводячи риску пiд дискусiєю. — Грохнути i пiдкинути трупи на видне мiсце означає закрити рота, однак не вирiшити проблеми. Грохнути i закопати, втопити, спалити — надiйнiше, та привертає зайву увагу. Спробувати вiдбити пам’ять — бiльш надiйний варiант, зважаючи на останнi вiдомостi про аномальну зону. Жiнка й чоловiк живi, хоча й не зовсiм здоровi. Мiсця в Пiдлiсному, значить, справдi якiсь поганi. Зачарованi, я б сказав. Навiть зачаклованi.
— Ти ж сказав, що не вiриш у все це!
— А я i не вiрю!
Бражник рiзко стиснув пальцi, цигарка переламалася, коричневий тютюн розсипався по пiдлозi. Кiра скривилась, Сергiй незграбно загрiб смiття пiд стiлець. Махнувши рукою, жiнка вiдкинулась на спинку стiльця.
8
Фокс Малдер і Дана Скаллі — персонажі популярного американського детективно-містичного серіалу «Секретні матеріали», пара агентів ФБР, що розслідує злочини, пов’язані з паранормальними явищами.