Небезпечний утікач
- Автор: Вигодська Емма
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав України
- Переводчик: К. Срібна
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Небезпечний утікач». Краткое содержание книги:
В повісті Е. Вигодської «Небезпечний утікач» розповідається про вогненні сторінки історії Індії — повстання сипаїв (солдатів) і селян проти англійських колонізаторів у 50-х роках XIX століття. Книга розкриває волелюбність великого народу, його незгасаюче поривання до свободи, яке він проніс через віки важких утисків до наших днів.
Нині збулась мрія народу — він скинув з своїх могутніх плечей поржавілі ланцюги колоніалізму. Сяюче майбутнє відкривається перед прекрасною країною.
Рунджіт, старий сержант-артилерист, що бачив війну з Персією, війну за Пенджаб і Бірманську війну, — кладе руку на ствол найбільшої гармати бастіону.
— Багато років нас учили офіцери-саїби, — говорить Рунджіт. — Учили, як поводитися з гарматами, вчили стріляти і в близьку, і в далеку ціль. Нехай тепер наблизяться до Делі. Вони побачать, що ми добре затямили їхню науку.
Розділ дванадцятий
П'ять мертвих генералів
Ходсон без відпочинку мчав з Лахора в Амбаллу, а з Амбалли в Лахор.
Ніхто, крім Ходсона, не міг би витримати такої їзди: по двадцять чотири години в сідлі, без денного привалу, без сну.
Він заїздив двох чудових арабських коней і зараз загонив третього.
Ходсон возив папери — термінові таємні донесення — від генерала Ансона до сера Джона Лоуренса і від сера Джона Лоуренса знову до Ансона.
Десять днів тому, одинадцятого травня, телеграфними проводами полетіла вістка з Делі в Амбаллу — Лахор — Пешевар.
Два сигнальники чудом протрималися на телеграфній станції в Делі майже до третьої години дня і по єдиній не перерізаній повстанцями лінії сповістили про все, що трапилося в Пенджабі.
«До всіх станцій Пенджабу… — полетіла телеграфом приголомшлива звістка. — Бенгальська армія повстала… Делі в руках ворога. Британські офіцери залишили фортецю».
І тепер Ходсон мчав із Лахора до Амбалли, з Амбалли в Лахор…
Командуючий армією генерал Ансон ласкаво обійшовся з Ходсоном. Він дав йому особисту охорону — півсотні кінних сікхів. Він допустив його у Військову раду.
І тепер капітан Ходсон сидів у товаристві п'яти найстаріших генералів і давав сміливі поради. Становище було скрутне. Занадто пізно в своїй гімалайській самоті Ансон дізнався про події, не відразу вирушив із Сімли до Амбалли й прогаяв дорогоцінний час. Старий офіцер, який бачив ще битву при Ватерлоо, Ансон у справах Індії був новачком.
Усе виявилось неготовим в рішучу хвилину. Наметів нема. Війська, що прибували, змушені були розквартировуватися просто неба.
В'ючних мулів нема; погоничі розбіглись; фуражу нема; селяни бунтують.
Нема ні ліків, ні перев'язочних матеріалів. Колоніальна адміністрація розгубилася й нічим не може допомогти.
Становище безнадійне. П'ять старих сивих генералів вдень і вночі засідали в наспіх розкинутих похідних наметах Ансонового штабу.
Пенджаб, сусідній Пенджаб, ще міг врятувати Індію для британців.
У Пенджабі великі гармати, артилерія для облоги фортець, багато європейського війська. В самому Пешаварі біля кордону до восьми тисяч британських солдатів. Найкращі люди, найздібніші, найвідважніші офіцери — у Пенджабі. Пенджаб і тільки Пенджаб зараз вирішував, бути чи не бути англійцям в Індії.
Хазяїн Пенджабу Лоуренс розумів це дуже добре. Але Джон Лоуренс хотів рятувати Пенджаб у самому Пенджабі. Тривожні вісті доходили і до нього: сам Пенджаб міг повстати, як повстали Центральні провінції.
«На мою думку, це найнебезпечніша криза британської влади, яка будь-коли траплялася в Індії», — писав він Ансону.
Лоуренс був прихильником рішучих заходів.
— Заворушення в Пенджабі треба придушити за всяку ціну, — переконував він своїх підлеглих.
По близьких і далеких військових станціях гармати, які вже давно стояли без діла, раптом побачили перед собою незвично близьку ціль: спину прив'язаного до жерла тубільного солдата. Невілль Чемберлен, помічник командуючого прикордонними силами Пенджабу, воскресив у Верхній Індії цю давню страту, про яку забули в останні роки.
Почалися заворушення і в самому Лахорі.
За одну ніч по місту й околицях схопили близько семисот чоловік, яких запідозрили у підготовці бунту.
Правитель міста Роберт Монгомері, — права рука Лоуренса, дебелий чолов'яга, за рум'яне, добродушне обличчя і приємну повноту прозваний містером Пікквіком, — у потрібний момент виявив потрібні якості.
— Що зробили з бунтівниками? — запитав його листовно старий Лоуренс.
«Звелів усіх повісити», — коротко написав «містер Пікквік».
«Зроблено чудово», — змагаючись із своїм підлеглим у лаконізмі, відповів Лоуренс.
Генералові Ансону Лоуренс обіцяв допомогти, але не відразу, а після закінчення із «заворушенням» у самому Пенджабі.
— Що ж мені робити зараз? — питав поради Ансон.
— Йти на Делі з тими силами, які у вас є, генерале, — відповів Лоуренс.
Представник королеви у Пенджабі, віце-король Верхньої Індії Лоуренс у ці дні, коли не було зв'язку з Калькуттою, здійснював усю владу в країні, і військову, і громадянську.