Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Як бачите, вона не забуває ні наших титулів, ні відтінків, що їх різнять. Коли ми повертаємося, кожен по черзі називає своє прізвище та матрикулярний номер і, не злазячи з коня й не спиняючись, отримує жетон. Я щоразу помічаю, що вартова намагається не торкатись наших рук.
Коли ми проминаємо сторожову вишку, Джекі й Пуссі супроводять нас за метрів двадцять-тридцять позаду, але маршрут прогулянки ми обираємо самі. Ми серйозно сперечаємось між собою, обговорюючи його, бо тільки в цьому ще й маємо трохи свободи. Але вибір наш ні разу не змінюється: спершу ми якийсь час їдемо клусом і чвалом по рівнині, а тоді звертаємо на північ — до гірських путівців.
Ці лісові путівці, які петляють між пишними ялинами, такі широкі, що ними проїде й вантажна машина. Тож ми маємо змогу всі троє скакати поряд, пліч-о-пліч, не боячись кінських вибриків, якщо тільки моя кобила йтиме посередині.
Кличка в неї Чучка. Жоден кінь у Блувіллі не дозволить собі зневажливо поводитися з Чучкою, і я не знаю, чим можна пояснити цю її владність, як не крутим норовом, адже кобила низька (метр п’ятдесят п’ять у загривку) і, звісно ж, набагато легша за великих коней, яких тероризує.
Як тільки стежка починає підійматися вгору, ми переходимо на ступу. Саме тепер Джесперсен, Стайн і я маємо змогу погомоніти. Тобто Стайн здебільшого слухає нас, бо запальний і трохи дивакуватий (дарма що чудовий хімік) молодий Джесперсен без угаву говорить про Джекі та Пуссі, а я заперечую йому. Стайн сидить на кобилі Мірті, вилазить він на неї з неабиякими труднощами, насуплює брови, щось бурчить, підводить плечі, надуває губи й раз у раз із злобливим виглядом поправляє свій невеличкий тірольський капелюх.
Перегодя я обертаюсь до Стайна й намагаюся втягти його в розмову.
— А що ти, Стайне, думаєш про це?
— В мене цих проблем нема, — каже Стайн, насупившись. — Я одружений.
Джесперсен регоче. Бачити в нашому становищі таку безтурботну веселість — справжнє задоволення. Мені подобається вислів «сміятися на все горло», хоч він, правда, й безглуздий — адже сміються не стільки горлом, скільки вустами. Але саме ця безглуздість робить дивною радість такого молодика, повного Сил і запалу, як Джесперсен із його блакитними очима, ясним обличчям і білявим, майже білим чубом. Сміючись, він нахиляється над передньою лукою сідла й випростовується, широкоплечий, з юнацьким струнким станом, не повним, але м’язистим животом, увесь у полоні дитячої веселості. Я знаю, чому йому смішно. Мені пригадуються різкий виступ Муч проти Рут Джеттісон минулої неділі, особливо її остання фраза. Коли ми залишаємося самі, Джесперсен повторює ту фразу багато разів — вона здається йому смішною. Він дуже наївний і навіть не уявляє собі, що подружжя в такому віці, як Стайн і Муч, уже не кохаються.
— Я теж одружений, — відповідаю я, обертаючись до Стайна, — але якщо моя дружина так рідко приїздитиме сюди й далі, то переді мною постане проблема.
Джесперсен знову сміється й каже:
— У такому разі попереджаю тебе: я беру собі Джекі!
Це щось схоже на солодку дитячу мрію: подумки володіти чимось зовсім недоступним. Але я добрий товариш і приєднуюся до гри, бо вона, хоч у ній і є щось дитяче, сказати правду, дає втіху й мені.
— Я вибрав би Пуссі, — кажу я. — В неї чарівне личко, а сама вона лукава й зрадлива. Дякую тобі, мене цілком задовольнить і Пуссі. В уніформі чи й без.
— Ви розумово відсталі чоловіки, — сердито каже Стайн. — Джесові дванадцять років, а тобі — дванадцять з половиною.
— Ну що ти, Стайне! — відповідаю я. — Дівчатами можна цікавитись навіть у шістдесят років.
— Тільки не цими.
— Вони тобі не дуже вродливі?
— Мені начхати на їхню вроду!
Джесперсен, щоб краще бачити Стайна, якого я застую, схиляється над передньою лукою сідла й спирається на шию коня.
— Що тобі, Стайне, в них не до вподоби?
Помовчавши з хвилину, Стайн цідить крізь зуби:
— Надто вже вони справжні ґої.
Джесперсен вирячує на Стайна свої блакитні очі.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Ну, вони високі, біляві й зухвалі…
Джесперсен сміється.
— Який расизм, Стайне! Я ж бо теж високий і білявий.
— Це зовсім інша річ, — сумовито каже Стайн, утупившись перед себе. — Ці дівчата викликають у мене спогади. Я вже бачив такі пики й погляди.
Гаразд. Я все розумію. Але це не підстава псувати Джесперсенові настрій. До того ж Стайн сам собі перечить: ще вчора він докоряв мені в тому, що я надміру драматизую обставини, а сьогодні драматизує їх ще більше за мене. Я звертаю увагу на ще одну суперечність, бо вона просто смішна.