Апгрейд для Всесвіту
- Автор: Билінський Владислав
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела-М
- ISBN: 966-7831-85-Х
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Апгрейд для Всесвіту». Краткое содержание книги:
Тоді знайте, що справжня фантастика чекає на своїх героїв не у далекому космосі чи в фентезійних світах. Інколи вона живе поряд із нами: варто лише вийти за двері, подивитися під іншим кутом на звичні речі — і побачиш диво. А підмітивши це диво, треба зберегти його і не дати перетворитися на буденність.
Владислав Билінський — із тих небагатьох авторів, які вміють не тільки бачити, але й народжувати власні дивосвіти, напрочуд схожі на наший. В його творах захопливий сюжет природно поєднується із цікавими ідеями, а головне — з майстерним письмом. Фантастика від Владислава Билінського — жорстока, але поетична, і завжди гідна уваги справжніх цінителів жанру!
Глинястий путівець, що з двох сторін вибігає на галявину. До пряних ароматів трав домішується нетутешній смоляний дух, і чиясь боязка тінь усе витає над головою, щоби ледь остудити гарячий вітер, який торкається волосся… хмара на небі, гілка на вітрі?
Отже, тло я зафіксував. Відпочину — і почну виявляти деталі.
Трава: товсті порожні стебла, покриті відростками і цвіллю, з’єднані відростками в єдину сигнальну мережу. Гриби: кругляки на нитковидних ніжках — бузкові повітряні кульки, невагомі й смертельно небезпечні. Мох: щільний, пружинистий, бірюзовий. Де-не-де з ґрунту виповзає коріння, звивається, знову буравить ґрунт у надії добратися до підземних соків; в’юнці шарудять у траві, злизують медоносну вологу. У потилицю мені хтось дихає, часто й нерівно. Від подиху, як від міської сосни, шириться смолистий аромат. Не людина: звір. Хтось мене обнюхує, мало не тицяється в шию… Спокійно! Нічого не можна форсувати. Лежи і не ворушися, чоловіче, жертво і господарю лісу. Усе устане на свої місця, якщо думати про все правильно.
Думати належить непомітно і тихенько, щоби сам думок своїх не чув. Думкодіяння — серединне мистецтво: небайдужим будь, але водночас зосередженим, немов на рингові перед гонгом. Головне — спокій і концентрація. Розслабишся — і одного дикого ранку прокинешся ривком, витріщишся злякано в досвітню сутінь і побачиш демонів. І ще одне шаленство закружляє над світом. Добре, якщо в димку нерозпізнаного, а не просто посеред нудної життєвої буденності.
Ми й це проходили, аякже. Ніч, околиці, крик. Малолітки, готові вбити за наводкою і просто так. Пацани, мало не від народження відлучені від Життя. Не діти — вовченята. Ми хотіли врятувати їх — і вмирали самі, не встигнувши навіть слова сказати. У закіптявлених і павутиною затягнутих хатах відшукували тих, хто зачаївся: червоні вуглики очей на прозорих мордах невидимок, які чекають свого часу; криво посміхнені стіни, щільний волохатий туман утікає в зачинені двері; привітально руку протягаючи, мовчала і дивилася на нас усмішлива тварюка, а за нею стояли дітлахи — рахітичні, ще не навчені розмовляти, але вже привчені до ворожби. І вовка можна навчити ворожінню, Богуне, от тільки навіщо це робити? І хто захоче робити таке?
Ми кликали їх додому — і втрачали розум у чорториї видінь… Вони — людські діти, вони повинні жити в людському світі… але якщо світ перестав бути людським, що тоді?
Ми виряджали в білі весільні сукні чарівних відьмочок; сміючись, проганяли геть сором’язливих, стійких відьом, які не вміють красиво брехати. Феї вод, трав і зір дісталися іншим. Ми закладали душу за понюшку задоволень, проливали кров за горді тріскучі фрази. Глузливе око висіло в бляшаному небі; мертве світило випромінювало пітьму, і щомоменту світ виглядав дивно.
… ти говориш про мене, я знаю! не буди, сон мій безглуздий і страшний, але дійсність ще безглуздіша! Звір, що чекає на мене, — пощо він? Пощо я звірові?!
— Це всього лише скакун! — розсміявся маг. — Твій друг, твій слуга.
Роздвоєння почалося: маг обережно звільнявся від судомної хватки переляканого Богуна.
Усього лише скакун. Розпашілий дракончик дивиться на поваленого вершника. Шепоче, тужить, але не відходить. Довгий, недоладний, крилатий. Переживає дракончик. Тягнеться лускатою мордою, думаючи, ніби його язик — найкращі ліки від безпам’ятства.
— Якщо він надумає облизати тебе своєю шорсткою мачулою — доведеться вставати. Як тільки почнеться дія поза тобою — доведеться тобі вставати і впрягатися в справи. Шукай, дій. Прощавай — і удачі! А мені треба встигнути прорисувати відсутнє, затягти всі рани, крізь які сочиться кров.
Скакун обережно лизнув руку, і я прокинувся остаточно. Перекотився набік, розплющив очі. Усе було яскравим, усе тішило погляд. Лише найпершої миті привиділося, нібито кілька порожнеч, кілька клякс на живій картині відскочили до обрію, поспішаючи ухилитися від погляду; а потім я побачив скакуна, побачив ліс; а ще — крізь хащу, крізь непролазні нетрі та щільний туман над болотами — побачив я Магістраль, яка мерехтіла над світом.
Коли замикається коло і повертається минуле, наша пам’ять відходить у глибини. У загадкові сновидіння, яких чекаєш і яким довіряєш. Шлях, іще не пройдений, може починатися біля роздоріжжя, яке колись майнуло в бічному склі, — біляроздоріжжя, пропущеного у поспіху, не поміченого через неуважність або внаслідок зрозумілого бажання рухатися швидко і комфортно. Повернися! Ти залишився там — на роздоріжжі. Тут, у сирці реальності, не ти, а лише відображення твоє. Одне-єдине пласке відображення: воно нікому не потрібне, бо втратило володаря.