Галка

— Що за лінії? — поцікавився Короп.

— Пунктиром на картах позначають незвідані береги, — відповів я. — І ще манило мене зоряне небо. Через відчинені двері на горищі хліва часто дивився на те небо, поки не засинав.

— Уколисаний зорями, — додав замріяним голосом Кучерявий, думаючи і про своє дитинство.

— І тепер, у розвідці, без карти, без зоряного неба вам не обійтися після стрибка наосліп, — сказав майор Савич. — В школі ж ви грали у війни?

— Ще й як! — відповів Кудрявий. — У Чапаєва і в білих У наших краях воював Чапаєв.

— І ми теж у червоних і білих або у дві армії — синіх і червоних. Я був у розвідці. На горищі хліва були карти, зброя, книги про полководців і червоних командирів. — Ми навіть проводили навчання, тобто тренували пам'ять. От прийдемо до клубу на виставу і хтось скаже: «Даю шістдесят секунд. Дивіться на сцену, на плакат, на герб, на все-все. Потім заплющуйте очі й перелічуйте, що примітили, — до сучка, до тріщинки на дошці!» І отак кожен намагався зафіксувати якнайбільше.

Генерал опустив голову, зітхнув:

— Учитися б вам, хлопці.

— А довго ще буде війна? — поспитав Короп.

— У сорок п'ятому, певне, закінчиться! А сьогодні січень сорок четвертого!..

Настала мовчанка. Кожен з нас, та й генерал і майор, зараз примірювали пройдене на цій війні і скільки залишилося пройти, пережити. В 1945-му мої десятикласники домовлялися зустрітися. Де вони зараз? Де моя зоря юності Зіна із золотавим, густим, як пшеничний сніп, волоссям і синіми, бездонними очима, як небо в липневий день? Хто ж прийде на ту, заплановану на сорок п'ятий, зустріч? Замріявся. Не помітив генералового погляду. Той дивився на мій якір. Я миттю, немов з-під вогню, сіпнув руку до себе. Заховав.

— Небажана «помітка» для роботи у фашистському тилу, — сказав Петро Петрович.

— Знак цей зроблено місяця липня, року сорок першого. Ще тоді хлопці нашої батареї вірили, що фашизм розіб'ємо і що кожному з нас не доведеться показувати свої руки ворогові. Кожен щось і виколював на спомин про Червонопрапорний Балтійський флот, про «Аврору», що стріляла по буржуазії… — відповів я винуватим голосом. — Нічого. Вовка боятися — у ліс. не ходити! Нехай ворог боїться хлопців з такими якірцями…

— Вірно, — погодився генерал, зітхнувши. — Ви воюватимете на своїй землі, хоч і у ворожому тилу, і не повинні боятися німців. Та це не означає, що ви не будете обачними. Вірно і те, що не маєте права ні за яких обставин потрапити в кігті ворога. А радист особливо: він найцінніший «язик» для противника, бо знає багато, у нього шифри, у нього радіостанція. Отож, товариші, треба морально готувати себе до гіршого, навіть до смерті в ім'я перемоги і неодмінно вірити у краще, у світле, у те, що ви таки повернетеся на Велику землю, з честю виконавши завдання Центру…

— Так і буде! — пообіцяв за всіх пскович Сокіл.

Петро Петрович подивився пильно, не кліпаючи очима, на Сокола, на Івана, Петра, Коропа, Орла, Кудрявого, а мені підморгнув примруженим оком, мовляв, все буде гаразд, радисте! Генерал підвівся.